Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Відчепися, — сказав трохи розгублений Демко, коли Відбувайло кинувся на нього втретє.
За цим двобоєм стежило спочатку п’ять-шість козаків. На їхній гучний регіт збіглася чи не половина табору, і тепер усі підбадьорювали рогатого відчайдуха, що намірявся подолати найсильнішого з козаків.
Цього сміху Демко витримати не зміг. Коли Відбувайло накинувся на нього чи не вшосте, він однією рукою згріб нападника, наче капосне кошеня, і замахнувся, щоб швиргонути його подалі. На те глядачі в один голос закричали, що не годиться такому здоровилі ображати маленького.
— Та хіба не бачите — він же причепився, мов той реп’ях, — розгублено пояснював Манюня.
— А ти бери приклад з наших вовчиків, — порадив Грицик, що потішався разом з іншими. — Вони могли б умить лишити від нього роги та ратиці, але вирішили за краще виглядати з кущів, аніж губити невинну душу.
Демко обережно поставив цапа на всі чотири ратиці і невпевнено озирнувся.
— Та якби ж я знав, куди ховатися, — поскаржився він. — За кущами, бач, не поміщуся, а на дерево вже не видерусь.
— А ти залізь на воза, — порадили йому з гурту.
І Демко дослухався до тієї поради. Він розвернувся до возів і загупав своїми ножиськами так, що аж земля задвигтіла. І доки він туди дістався, Відбувайло встиг ще двічі буцнути його в одне місце.
Коли козацька валка знову зупинилася на перепочинок, Манюня вирішив за краще не злазити з воза.
Відбувайло якусь часину покрутився довкола нього, тоді розчаровано мекекнув і почав чіплятися до мого Грицика. Проте той не захотів ні боротися з цапом, ні втікати від нього. Він просто притулився спиною до найближчого дерева і став чекати, доки Відбувайло розженеться як слід. А за мить до зіткнення ступнув убік, і цап з усієї сили вгатився у стовбур.
Якусь хвилину він ошелешено трусив бородою, а далі розлючено мекекнув щось схоже на: «ну я ж тобі за це…» і приготувався до нового розгону. Проте Грицик не став чекати, доки цап опиниться біля нього. Він заступив собою найближчого козака і враженим голосом, наче побачив якусь дивовижу, вигукнув:
— Мицику, поглянь, що робиться!
— Де? — запитав козак і закрутив навсібіч головою.
— Та за твоєю спиною, де ж іще, — сказав Грицик. Водночас краєм ока він стежив за Відбувайлом, що саме набирав розгін. — Он за тим кущем, біля берестка. О, тепер воно перебігло під ожину. Бачиш?
— Та щось не ба… — почав Мицик. Однак докінчити не встиг, бо Грицик відскочив убік і цап щосили бухнув Мицика туди, куди й Манюню. З несподіванки Мицик зойкнув, мов наполоханий заєць, тоді образився і взявся воювати з настирливим нахабою. Зрештою, скінчилося тим, що Відбувайло і його загнав на воза.
За цією сутичкою спостерігав увесь табір. Козаки навіть забули про казани з кулішем. Від реготу вони хапалися за животи, згиналися удвоє, а дехто навіть падав на землю і в захваті качався по ній, наче мале цуценя. Звідусіль долинало:
— Ой, не можу!
— Та перестаньте, бо живіт мені лусне!
— Тікай, Мицику, бо Відбувайло зараз на воза вискочить!
— Хлопці, а чи не здається вам, що за якийсь тиждень ми всі переберемося на вози?
А от князя Глинського цап не чіпав. Навіть більше — коли староста черкаський спішувався, Відбувайло супроводжував його з таким виглядом, ніби теж був з княжого роду.
Затим знову брався за своє.
За такими веселими розвагами козаки й не зчулися, як дісталися до наймілкішого в цих місцях Переволочнянського Броду. Тут військо розділилося надвоє. Черкасці збиралися й далі рухатися понад Дніпром, а переяславці мали перебиратися через нього на свій бік.
Цілий день тривав розподіл майна, отар, табунів. Найбільше суперечок сталося через отару, в якій верховодив Відбувайло. І черкасці, і переяславці намагалися перехопити його собі, аби дорога була веселішою. Зрештою переяславці порадилися, і Грицик оголосив черкасцям:
— Можете брати це диво з собою. Бо невідомо, що буде, коли йому заманеться буцикатися під час переправи. Або він усіх нас потопить, або ми зо сміху самі булькнемо під воду.
На переправі
По обіді князь Глинський дав сигнал, і черкасці рушили своєю дорогою. Проте над Дніпром тихіше не стало. Голосно перегукувалися переяславські козаки, готуючись до переправи, ситі огирі зводилися на задні ноги і з пронизливим іржанням зводили між собою рахунки, цапи та барани гучним меканням-беканням умовляли свої отари далеко не розходитись.
Швайка з Грициком вигнали своїх коней на горбок, звідкіля було видно геть усе. Пилип причіпливим поглядом обвів галасливу стоянку, тоді поглянув на далекий лівий берег Дніпра і зауважив:
— З таким військом ми й за день не переберемося…
Грицик на це лише безтурботно чвиркнув крізь зуби.
— Встигнемо ще з нашими козами на торг, — відказав він. — Утім… Гей, хлоп’ята, — звернувся він до нас із Барвінком, — а чи не змогли б ви перебратися на той бік, щоб глянути, чи все там гаразд?
Двічі наказувати йому не довелося. Ми з Барвінком кинулися до річки, наче малі діти. Вода була така тепла, чиста й лагідна, що вік би не вилазив з неї! І якби не Грициків наказ, ми б так і зробили.
На цьому боці Дніпра все було так, як і тоді, коли ми навесні перебиралися з нашого берега на черкаський. Ген аж до обрію повільно пересувалися гурти овець, а довкола них неспішно роз’їжджали вівчарі. Від отар линув приємний дух овечого молока і вовни. Час від часу дехто з чабанів хвацько вихоплювався на найближчу могилу і з-під долоні довго видивлявся у степ. Проте, окрім татарських чабанів, що зі своїми вівцями бовваніли ген на овиді, не було нічого загрозливого. Татарські чабани, своєю чергою, час від часу теж вдивлялися у бік Дніпра, але й вони не могли завважити чогось підозрілого. Потому дехто з татарів (від них теж долинали звабливі пахощі молока та вовни) вітально махав рукою нашим пастухам. А тоді кожен повертався до своїх отар.
Та коли ми забралися далеко в степ, то побачили, що татарські чабани почали зиркати не тільки на Дніпрові плавні, а й позад себе. А також туди, де сонце зупиняється опівдні.
А ще за кілька гін ми завважили, що татари озираються і в той бік, звідкіля сонце ніколи
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський», після закриття браузера.