Читати книгу - "Ліки без рецепту не продаються, Любава Волошин"

Я  була звичайним працівником аптеки, допомагала виготовляти ліки, мікстурки там різні і обслуговувати покупців свого містечка. Я закінчила медичний коледж  по державній програмі і сильно раділа коли змогла потрапити на роботу в  чи не єдину аптеку у місті де ліки не тільки продавали,а і виготовляли по рецептах.

Сім'ї у мене не було... Жила я до гуртожитку коледжу у сиротинці. Тому поняття ні хто,ні звідки мати я не могла. Хоча це засмучувало мене років до 12,мабуть...

Зате в мене була подруга. Ні, не просто подруга, яка є у всіх, а Подруга. Саме така з великої букви. Та сама що і в вогонь,і в воду, і в мідні труби. Вона завжди була поруч зі мною скільки я себе памятала. Та нещодавно доля подарувала їй довгоочікуваний щасливий квиток і  моя Наталі поїхала його використовувати по повній. І правильно зробила,не кожного ж для в тебе є можливість розвивати свої таланти, а їй запропонували навчатись художньому мистецтву за кордоном. І я щиро раділа її успіху,хоч через це і залишилась один на один з собою.

Життя котилось перекотиполем повз мене. І кожен день змінювався на інший, а я віддано ходила на роботу і назад в гуртожиток, оскільки ні сил,ні бажання зробити щось ще в мене не було. 

Що ж у мене на особистому фронті,спитаєте ви. Та все просто,війна на фронті програна і я давно капітулювала в цій війні викинувши білого прапора і не намагаючись дати відсіч своїй самотності. Ніколи було будувати стосунки,ну от ніколи і все тут... 

І можливо,якби не той смер моє життя і далі текло б в  такому нудному руслі. Та я вдячна,що того вечора опинилась на тій зупинці, адже зараз моє життя несеться подібно тому виру,що підхопив мене. 

І я більше не втрачаю свідомість по цій причині,адже я не просто пересічна аптекарка якою була.

                                       ****************

Сказати,що шок мій був у шоці коли я прийшла в себе означало промовчати. Істерика трошки б вирівняла мій емоційний стан,однак чи допомогла б владнати проблеми? Наврядчи.

Що ж, безвихідних ситуацій не буває. І як би там не було, а сидіти і вічно ховатись за стіною будинку вона не могла.

Я вийшла на вулиці і ще раз роззирнулась. Зараз,уже трошки заспокоївшись, я уважно роздивлялась фасади будинків,що акуратними рядочками розходились у різні сторони посеред лісу. На диво,вони дуже лаконічно вписались у  лісний масив і виглядало це неймовірно. Дорога була вимощена гладкими каменями,немов бруківкою і вела вперед до площі. Впринципі туди я і направилась,роздивляючись при цьому навколишній світ. 

Маю визнати, я була не єдиною хто уважно роздивлявся. Народ навкруги дивився на мене,немов на невідомого звіря в зоопарку. Але я могла їх зрозуміти, адже одягнена у спортивний костюм дівчина з пакетом у руках і рюкзаком на спині аж ніяк не вливалась у їхній антураж.

Люди, точніше ельфи,були одягнуті у неймовірної краси одяг,до речі досить сильно схожий на одяг із фантастичних фільмів про них,які я дивилась. Жінки носили красиві сукні різноманітних кольорів, юбки були різної довжини та і фасони відрізнялись. Всі були  стеоротипно красиві, досить високі, підтягнуті, довговолосі. Серед чоловіків,як вона змогла зрозуміти була мода на брючні костюми з чимось схожим на короткий кафтан.

Вона повільно йшла вперед ненаважуючись підійти до когось і запитати дорогу,чи попросити про допомогу. І ніхто не підходив до неї. До площі залишалось декілька кроків, а попереду вона побачила декількох чоловіків одітих, як їй здалось у військову форму, про що свідчили перевязі з мечами. Вона рушила прямо до них, оскільки прикинула,що в будь якому розвитку подій все одно доведеться мати з ними справу.

-" Доброго вечора, я - Аліна. Поняття білого немаю,що трапилось,але смерч закинув мене до вас. Я незнаю, чи ви мене розумієте,однак дуже сильно сподіваюсь,що ви мені допоможете."- вона говорила швидко з надією вдивляючись у обличчя  чоловіків.

-" Схоже що наші вчені знову щось нашаманили  з порталами."- зітхнув темноволосий ельф.

-" Втретє за місяць! Нечувано!"-  русоволосий долучився до обговорення криворукості вчених.

Аліна розкрила рот і не вірила почутому, вони розмовляли як і вона. Отже, вони її розуміли, а це вже п'ятдесят відсотків успіху.

-" То ви допоможете мені?"

-" Я забув як до вас можна звертатись,- сказав темноволосий,-  Однак це і не сильно важливо. Мене звати Емет,я капітан Зеленої варти. Проходьте за мною для вирішення проблеми."

Для себе Аліна зрозуміла,що цей так званий Емет був ватажком у даній компанії і вельми зарозумілою особою. Побачим, побачим хто кого...

 Вони підійшли до приміщення,що здіймалось на декілька розкиданих біля товстого стовбура дерева немов кубики поверхів,з'єднаних між собою сходами. Всередині в приміщенні пахло сухим деревом, чорнилами і неочікуваними нотками м'яти.

Аліна роздивлялась масивні дерев'яні столи,дивної конструкції, стелажі з сувоями і людей,що були всередині приміщення. Всі були одіті в однакову смарагдову форму, волосся котре в більшості було довге і сягало лопаток було зібране у високі хвости. 

Аліна було ніяково за свій зовнішній вигляд. Чи не вперше вона жаліла що не одягнена в юбку або сукню.

Її провели в кабінет. Під стіною стояв диван щедро обкладений  маленький подушками,поруч  стояв столик і Аліна побачила на ньому вазон зі знайомими фруктами. Їй одразу згадалось,що сьогодні вона ще не їла,хоча хто його знає чи сьогодні.

-" Почекайте тут. До вас скоро підійдуть."- сказав Емет і вони покинули її наодинці.