Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

На вулиці було б вже дуже темно, якби не багатоповерхівки, що осяювали мій шлях з усіх сторін. Хоча й був вже кінець березня, але дев’ята вечора – це дев’ята вечора. Я йшов, милуючись красиво освітленим містом. Ці багатоповерхівки, ці вулики з клітинками квартир, що світяться, здавалися дуже гарними. Навіть незважаючи на вочевидь-сірий гаражний кооператив під боком, мені подобався наш спальний масив. Особливо вночі, без окулярів, коли усе виглядало злегка розмитим і таємничим. Як виявилося згодом – максимально таємничим…

До місцевого міні-маркету з омріяними снеками й пивом залишалося якихось тридцять метрів, більшу частину з яких займав пустир. Ось крізь нього я й пішов. Тільки для того, щоб, опинившись на тому пустирі, почути звуки боротьби у кущах неподалік. Не те щоб я був відвертим боягузом в своєму житті. Але й конфліктною особою ніколи б себе не назвав. Ніколи не наривався на проблеми першим. Однак, як мені здалося, одним з учасників бійки була жінка. І абстрагуватися від факту побиття жінки в мене не вийшло.

Тому, відчуваючи в голові прийняте рішення, я також відчув, як холод підступається до кінцівок, а вуха – навпаки, починають нестримно палати, я стрімко влетів у ці кущі.

– Якого дідька тут коїться?! – Гаркнув я й сам здивувався, як взагалі вдалося не зірватися на писк. Однак бійців я не побачив. Точніше, бачив лиш одну жінку, років з шістдесяти. Яка наче билася з повітрям. Потім вона побачила мене.

– Геть! – Крикнула на мене жінка.

Але я б нікуди не пішов тепер, навіть якби захотів. Мурахи суцільним килимом вкрили моє тіло. Я завмер у такому шоці, якого ніколи не відчував. Бо у найпершу мить, побачивши тут лише самотню жінку, я миттєво подумав, що вона – п’яничка або божевільна. Але тепер я зрозумів що відбувається дещо більш серйозне, ніж алкогольна гарячка. Бо навіть моєї близорукості вистачило, щоб побачити очі жінки, які сяяли зеленим світлом.

Відволікатися на мене було не варто. Бо у наступну ж секунду після її окрику невидимий супротивник завдав удару. Тіло жінки здригнулося. Я не чув ані звуку самого удару, ні, тим паче, тріску кісток. Але з роту бідолашної просто фонтаном бризнула кров. І жінка осіла на землю. Потім невідомо звідки з’явився сильний порив вітру – і все вщухло.

З шоку мене дістав стогін жінки. Вона лежала на землі й дуже хаотично дихала. Я на абсолютно дерев’яних ногах підійшов до неї.

– П-п-пробачте мене. Це все я. Не варто було мені втручатися. Скажіть, що мені зробити, як вам допомогти? Давайте я викличу швидку? – Я верз якусь дурню, відчуваючи свою провину за те, що сталося.

Жінка підійняла руку – і в мене зник голос.

– Помовч, хлопче. Та й не допоможе вже мені швидка. А ось ти, схоже, можеш мені допомогти хоча б з помстою… О, Матір-Яга. Невже це й було моєю долею?.. Яка іронія… Правду кажуть, що шляхи богів несповідні…

– Мммм! Ммммм?! – Я не міг відкрити рота, але дуже хотів дізнатися, що вона взагалі верзе. З людини (людини?..) тільки-но майже дух вибили – як я їй допоможу?!

– Пробач, та поки тобі краще просто слухати. Я бачу, що ти – один з наших. Точніш, як раз не бачу, але це логічно. На тобі лежить замикаюче прокляття. Такої сили й складності, що зруйнувати його майже нереально. А накладати такі чари на якогось простака не має сенсу. Не з моєю силою з цим тягатися, тим паче зараз. Але це прокляття можна не зруйнувати, а перетягти на себе. Для цього сили посмертного бажання відьми має вистачити…

– Ммммм?! Мммм! – Я все ще слухав це, як марення людини, що вмирає, але тепер лунав ще й мотив пожертвування собою. Заради мене. Навіщо?! Хіба я просив?! Хотілося крикнути: «Припиніть! Давайте покличемо на допомогу! Просто відпустіть мене!»

– Так, дуже хитро придумано, хто б це не зробив. Жоден маг не побажає розлучитися зі своєю Силою, допомагаючи тобі… Але ж мені вже начхати. Треба прибрати того покидька з нашої землі і ти мені допоможеш! Як тебе? Віктор?.. Чудово, Віктор.

Вона почала підійматися. Яких зусиль це їй коштувало – навіть не знаю. На вид – вона наче підіймалася з могили. Дуже повільно. Дуже тяжко. Та дуже страшно.

– Так от… Віктор. – Їй було вже важко розмовляти. Очі відьми знов горіли зеленим.

– Мммм! – А я вже просто горлав всередині.

– Я, Марія Каргіна, без омани та за власної волі, беру на себе усі закляття, прокляття, замовляння та інший негатив, що лежить на тобі, Віктор. На те – моя Сила й моя Воля. Тож нехай почує мене Яга-заступниця!

Потім вона підійшла до мене впритул, взяла в долоні моє обличчя й поцілувала! Звісно, це був не справжній поцілунок, а, скоріш, зворотнє дихання з рота в ріт. Вона наче висмоктувала з мене повітря. Як наче мало самого факту, що я не можу чинити спротив старій, що насильно цілує мене!

Нехай це було страшно й огидно, але тривало це навряд чи більше за декілька секунд. А після того стара відступила від мене, подивилася в очі й сказала:

– То ось який він, Подих Роду.

А потім, наче у фільмі за коміксами «Марвел», стара просто почала «танути». Дрібненькі частинки, клітини, молекули та атоми, з котрих складається усе, лишали тіло Марії, прямуючи вгору.

– Запам’ятай ім’я мого вбивці, Віктор. Це Олег Борисов! Помстися йому за мене! Бо тепер ти мені винен…