Читати книгу - "Вітер у скелях, Лиськов Руслан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- А правду кажуть, - спитав Іван, який вже допив свій чай і тепер сидів притулившись до теплої стіни, - що мольфари бачить людину наскрізь?
Антонич повернувся до хлопця і уважно оглядів його поверх окулярів.
- Дещо справжній мольфар звичайно може побачити. Особливо, щось важке на плечах чи у серці.
- Але все ж мольфар точно не рентген.
Сем і Поллі засміялися, але чомусь Івану не було смішно. Він відчув, що старий сказав саме про нього.
Іван дійсно відчував, ніби щось давить йому на плечі. І ось ця важкість у самому серці…
Усе те було через Поллі, через його почуття до дівчини. Він був ніби прив’язаний міцною невидимою мотузкою до її серця і нічого не міг з цим зробити. Невже старий відчув усе це? Чи просто його дивні слова випадково попали у саму точку?
Іван вирішив, що йому треба буде обов’язково наодинці поговорити з цим чоловіком, розпитати усе. Можливо він допоможе у його сердечному болі.
Деякий час Сем ще розпитували старого про цікаві місця і печери навколо села. Поллі теж задавала питання про уміння мольфара, про трави, про те, як йому самому вдалося побудувати такий будинок.
Антонич терпляче відповідав на усі питання, але говорив завжди без подробиць, більше узагальнено.
Іван тим часом мовчки слухав і думав про своє. Настрій у нього чомусь зовсім зіпсувався. Він з під лобу дивився на веселу безтурботну посмішку Поллі, слухав її розмови зі старим і думав про те, що йому зовсім не треба було погоджуватись на цю туристичну подорож. Йому було важко бути без Поллі, але ще нестерпніше було бути поруч з вже чужою дівчиною. Чути іі сміх, бачити, як вона торкається Сема і зовсім не звертає уваги на нього. Не відчуває його біль.
Але гірка правда була в тому, що Іван не силах був нічого змінити. Він одночасно і любив цю дівчину і в той самий час вона була йому ненависна. Ненависна так, як буває ненависна хронічному алкоголіку горілка.
Вже починало смеркатись і нарешті вони почали прощатися зі старим.
Коли Поллі і Сем вже вийшли за ворота, Іван раптом, ніби щось забувши, сказав що наздожене їх коло річки, а сам повернувся до хати.
Антонич ніби чекав повернення хлопця. Старий стояв коло відчиненого вікна і дивився на двері.
- Я бачив, що тебе щось гнітить, - сказав Антонич, вже не посміхаючись і уважно дивлячись на Івана.
- У тебе за спиною щось чорне і важке. Тяжко тобі оте носити?
- Тяжко, - тихо відповів Іван.
- То ти напевно повернувся щоб я тобі допоміг отого вантажу позбутися?
- Так.
- Ну то добре. Допоможу. Але і ти мені в дечому допоможеш. Домовились?
Іван був готовий на все, лише б позбутися того тягаря, який висів у нього на серці.
Антонич запалив свічку, яка одразу ж почала нещадно коптити, потім всадив Івана коло себе.
- Розказуй мені на вухо. Говори неголосно - чую я добре.
Іван нахилився і почав розповідати усе. Спочатку йому було трохи ніяково, та вже скоро потрібні слова ніби самі полились потоком.
Антонич мовчки слухав і ледь кивав головою. А коли хлопець закінчив свою оповідь, повільно піднявся і пошкандибав у дальній кут, де сохнули трави. Він узяв один з пучечків і запаливши його від свічки став водити ним навколо голови Івана. Старий почав щось шептати, але Іван не міг розібрати слів.
Він вже відчував, що йому стало легше. Можливо від того, що нарешті він виговорився незнайомій людині, а можливо дійсно допомагала ось ця сільська магія.
- От і все, - Антонич опустив пучечок, що більше не горів, а вудив сірим густим димом, у відро з водою. Потім зморено опустився у крісло.
- Ну як себе почуваєш? Краще?
- Здається краще, - невпевнено відповів Іван.
- От і добре. А буде зовсім добре, коли ти, хлопче, зробиш одну справу.
- Яку справу?
- Простеньку справу. І тоді ця дівчина буде твоєю. Зрозумів?
Від хвилювання Іван лише мовчки кивнув головою.
- Добре. Молодець. Ви сюди шли через міст?
- Так. Річку переходили через старий кам’яний місток.
- Так от. Під ранок, коли вже почне розвиднюватись, але ще сонце не підніметься над виднокраєм, перейдеш міст. Ліворуч, одразу за мостом, прямо у бурʼянах ти побачиш старезну пляшку. Тут діло просте - візьмеш її і принесеш мені. Зрозумів?
- Зрозумів. Принести пляшку.
- Так! Але є кілька важливих моментів. Тепер слухай уважно. Пляшку буде закоркована - ні у якому разі її не відкривай. Щоб не сталося. Просто принеси мені і тоді буде тобі добре.
- А що у тій пляшці?
- То вже мій клопіт, хлопче. Твоя справа - принести її до мене. Ось тоді дівчина буде твоєю. Зрозумів? Я допоможу у твоїй біді, а ти зробиш мені невеличку послугу.
Іван наздогнав Поллі і Сема вже на вершині каньйону, коло старого саду.
Після довгого насиченого подіями дня усі були зморені.
На невеликому рівному майданчику, під високими напівсухими яблунями вони облаштували табір. Розклали намети, потім Сем дістав газову горілку і почав неквапливо смажити картоплю на салі.
Від ароматів, які розходились навкруги, їсти закортіло ще більше. Поллі ходила навколо Сема і все розповідала про те, який смачний борщ варила її бабуся.
А Іван тим часом розпалив і свою невеличку газову горілку і став варити каву.
Чомусь розмова не торкалася старого мольфара, хоча Іван постійно про це тепер думав. Дивний будинок, дивний старий і його дивне завдання. Пляшка з іншого боку мосту. Це схоже на якийсь божевільний квест.
Але ж йому дійсно стало трохи легше. Іван прислухався до своїх відчуттів. Здається тепер не було тієї всепоглинаючою важкості і одночасно болісно-солодкого бажання завжди бути поруч з Поллі. Іван слухав балачки Сема і Поллі про їжу, про різноманітні секрети у приготуванні блюд і відчуття ревнощів здається майже повністю пропало! Що це з ним відбувалося? Самонавіювання? Чи дійсно той старий щось зробив?
Місце для ночівлі вони вибрали чудове. На вершині каньйону, край старого саду. З північного боку їхня стоянка була захищена великими кам’яними брилами, вкритими м’яким теплим мохом і схожими на велетенські столи.
Ці брили захищали від вечірнього свіжого вітру. Внизу, на дні каньйону, текла вузенька річка, а трохи далі, північніше, у зеленій долині виблискувало вечірніми вогниками село. А ще десь там був той самий міст, до якого старий мольфар наказав під ранок відправитись Іванові.
- А чому б і не піти? - думав Іван, розглядаючи присохлу травинку, що прилипла до вузької засмаглої долоні дівчини.
- Цікава пригода. Ми ж у похід відправились саме для цього - побачити, відчути щось нове. За пригодами. Ось це і є справжня пригода. Виконати завдання старого мольфара, а за це отримати подарунок у вигляді дівчини.
- Чого посміхаєшся Іванко? - спитала Поллі, раптом легенько штовхнувши хлопця у плече.
- Обережно, кава витече!
Поллі, закинувши голову назад, голосно і весело засміялась і знову, тепер обережно торкнулася Іванового плеча.
Стемніло якось швидко і одразу. Ще хвилину тому був м’який і теплий вечір, в небі голосно верещали ластівки. Але ось зморене сонце торкнулося верхівок осокорів на іншому боці каньйону і одразу прилетів прохолодний вітер. Небо потемніло і перші зорі затріпотіли між сірими хмарами.
Сем чомусь був без настрою. За вечерею він випив кілька пляшок пива і тепер постійно позіхав. Нарешті не витримавши, скинув кросівки і поліз до намету. Іван, випивши міцної кави на ніч - це був його ритуал, пішов до старого саду за сухим гіллям для багаття.
А коли повернувся, Поллі темною тінню сиділа на камені коло тліючого вогнища. Іван підкинув свіжих дрів і вогонь весело розгорівся.
- Ти чого не спиш? - тихо спитав він дівчини, вмощуючись поруч на теплу траву.
- Не хочеться, - відповіла Поллі не одразу.
Раптом вона встала і сіла на землю поруч з Іваном.
Хлопець мовчки покосився, але нічого не сказав. Ще кілька годин він був би щасливішою людиною на землі, якби Поллі була ось так зовсім близько коло нього.
Тихий вечір, вогнище, десь у темряві виспівують цвіркуни, село внизу у долині затишно миготить вогниками, у небі між невидимими хмарами тремтять зорі. І вони з Поллі удвох, ніхто їм не заважає. І ось Поллі сідає ближче до нього і очі її виблискують у світлі полум’я як тоді, як колись давно…
Але тепер, саме у цю мить, коли Іван повинен бути щасливим - серце його лишалося холодним. Після того, як усі вони побували у дивного мольфара - душевний біль здається залишив серце хлопця, але разом с тим болем не лишилося і усього того, що викликало невимовну тягу до цієї дівчини. Серце немов затерпло.
Іван дивився у полум’я і думав про те, як під ранок піде до того мосту, як знайде пляшку, навіщось потрібну старому відуну і виконає свою частину дивної угоди.
Поллі раптом поклала долоню Іванові на плече.
- Ми так давно не лишалися удвох. Пам’ятаєш наші колишні розмови? Як ти мені розповідав про зорі…
Шепіт Поллі був схожий на шелест листя зі старого саду.
- Так. Я все пам’ятаю. Я нічого не забув, - тихо і не одразу відповів Іван. Він м’яко, немов кішка піднявся на ноги. А потім обережно взяв теплу долоню дівчини обома руками і поцілував її.
Він сам дивувався собі. Невже це він?
Але серце було ніби крижаним.
- Надобраніч, - тихо сказав Іван, - тихої і спокійної ночі.
Він відпустив руку дівчини. А потім пішов до свого намету.
Іван заснув майже одразу. Сон його був глибокий і міцний, без сновидінь і нічних пробуджень.
Прокинувся також різко, ніби від поштовху. Іван сів, скинувши з себе спальний мішок, який використовував як ковдру. На дворі ось-ось мав початись світанок.
Завдання. Треба було йти до мосту.
Іван намацав у кишені джинсів розкладний ніж. Так буде спокійніше, хоча від цієї штуки напевно буде мало сенсу. Але… Але нехай буде.
Іван обережно, намагаючись не шуміти, виліз з намету. У саду, у самісінькій темряві, виспівували птахи. Повітря пахло річкою. Трава була вологою від роси, а багаття давно згасло. Іван згадав вечір коло цього вогнища і здивований погляд Поллі. Але згадав мимоволі і коли через хвилину тихо і обережно йшов вниз по майже непомітній стежці, окрім свого завдання, більше ні про що не думав.
Коли Іван вийшов на дорогу і підходив до мосту, вже майже розвиднілось. Холодний білий туман стелився низом долини і Івану здавалось, ніби він ступає у хмарі. Внизу до камʼянистого берега тихо хлопала вода, ніби там хтось вбрід переходив річку.
Іван зупинився за кілька кроків від мосту. Було так тихо, що Іван чув стук свого серця у скронях.
Раптом липкий жах накотив холодною хвилею. Івану вмить здалося, що усі люди на всій землі кудись зникли. І ось він один лишився і стоїть тут, перед старим мостом, а там, на іншому боці його чекає щось жахливе і безповоротне. Усе тіло відчувало той тваринний невимовний жах.
- Чого я боюсь? - сам себе намагався заспокоїти Іван.
- Ми ж тільки вчора два рази переходили цей міст.
Іван зробив один крок, потім інший. Нічого не змінилося. Все у світі лишилось так, як і було.
Іван повільно пішов вперед, готовий у будь яку мить тікати.
Пляшка лежала коло невеликого сірого каменю. Темно-зелене скло було вкрите товстим шаром пилу.
Іван облизав губи, обернувся. Потів повільно протягнув руку і взяв пляшку. Вона виявилась важкою. Там всередині точно щось було.
- Усе це якась маячня. Напівбожевільний старий, який вважає себе мольфаром. Його ексцентричні завдання…
Але ж Іванові стало легше! Серце його тепер не боліло, як раніше.
Іван, обережно тримаючи пляшку, швидким кроком пішов назад.
Коли він вже зійшов з дороги і ступив на стежку, йому раптом здалося, що пляшка стала теплою. Іван прискорив крок.
- Цікаво, що всередині? Старий дав це дивне завдання не просто так. Чому він сам не пішов за цією пляшкою? Може витягнути ось цей кукурудзяний качан і подивитись, що там всередині?
Іван на мить зупинився і підняв пляшку ближче до очей. Але у вранішніх сутінках нічого не було видно. Лише зелене скло, вкрите товстим шаром пилу. Але там, всередині точно щось було.
І саме у цю мить Іван раптом відчув, що пляшка раптом стала ще важчою і майже гарячою.
Може це від страху йому так здається?
І навіщо він погодився на усе це?
Іван знову заспішив вперед. Він вже піднявся по вузькій стежці майже на саму на вершину каньйону.
Останні кроки він майже біг, хоча через постійний підйом угору, хлопець важко дихав і піт струмочками стікав по тілу.
І коли він думав, що усе вже позаду, пляшка раптом ніби сама собою вислизнула з руки.
Час ніби сповільнився. Іван лише спостерігав, як пляшка повільно падає на камʼянисту землю. Він був впевнений, що побачить мілкі уламки зеленого скла, які немов від вибуху, розлітаються в усі боки.
Але ось пляшка торкнулася землі і … покотилася цілою і неушкодженою по траві.
Іван голосно видихнув. Ціла! Ціла!
Він поспіхом підбіг до пляшки, нахилився, щоб її підняти. Він схопився за корок з кукурудзяного початку і потягнув до себе. Пляшка лишилася лежати, а корок легко вислизнувши зі свого місця тепер був у його руці.
Раптом щось чорне, схоже на ніч, вирвалось з пляшки. Іван відсахнувся назад. І ніби темний вітер звіявся у нього над головою.
Іван кинувся тікати геть. Здавалось, ніч знову повернулась і навколо звіявся сильний теплий вітер.
Хлопець не спам’ятався, як опинився у своєму наметі. Він, важко дихаючи, тремтячими неслухняними пальцями застебнув усі «блискавки» і з головою сховався під ковдру. Іван відчував себе малою дитиною, що тікала від чогось страшного, того, що чекало у темряві.
Спочатку він важко дихав, щосили стримуючи дихання і прислухався до навколишніх звуків. Але окрім шуму вітру навколо намету він більше нічого не чув.
Деякий час він лежав нерухомо, а пальці все ще стискали кукурудзяний корок.
Іван не пам’ятав, як провалився у сон. Спав він міцно і без сновидінь.
А потім прокинувся, ніби випірнувши з темного озера. Він прокинувся від жаркого поцілунку у губи.
Щось лоскотало його обличчя.
Іван відкрив очі і побачив над собою обличчя Поллі. Це її густе волосся торкалося Іванових вій. Сині очі дівчини виблискували у сутінках намету.
Поллі знову схилилась над Іваном і він відчув жаркий вологий поцілунок.
Іван закрив очі і у цю мить дівчина відвела свої жаркі вуста. Іван подався вперед, шукаючи жаркі губи і почув тихий-тихий сміх. А в наступну мить Поллі усім тілом подалась вперед. Її руки торкнулися Іванових грудей.
У голові хлопця промайнула думка, що це все йому наснилось, що усе це неправда.
Такого не може бути - Поллі кинула його, тепер вона з Семом, а Сем десь поруч, у сусідньому наметі. Але гарячі пальці уже знімали з Івана футболку і він відчував м’які дівочі груди своїми грудьми і від цього солодкого відчуття тихий стогін вирвався з його вуст.
- Хай вони усі згинуть - і той Сем, і той мольфар зі своєю пляшкою. Можливо усе це сон - але у цьому сні він знає, що таке щастя.
Іван віддався коханню повністю, до останньої клітинки свого тіла.
Він цілував м’яке гаряче тіло дівчини. Його губи шукали любові і знаходили її. Іван важко дихав, Поллі тихо і солодко стогнала від насолоди. А ззовні намету шумів вітер, розвіюючи ці звуки любові.
Через деякий час вони затихли і усі мокрі, обійнявшись, разом заснули.
А вже згодом, ніби через тисячу років їх розбудив сонячний промінчик, який через невеличку щілинку коло вікна, ковзнув всередину намету і залоскотав вії.
Поллі прокинулася посміхаючись. Потягнулася і повернувшись до Івана, торкнулася кінчиками пальців його напіввідкритих губ. Ось від цього доторку Іван остаточно прокинувся.
Він одразу відчув низький звук вітру.
Чим більше він прислухався - тим голоснішим цей звук ставав.
- Ти чуєш?
- Що, Іванку?
- Як вітер гуляє у саду.
- На дворі сонечко. І немає ніякого вітру. Напевно тобі щось наснилося?
Поллі припала вустами до губ Івана і раптом він відчув застарілий неприємний запах вчорашнього пива. Не то що цей поцілунок був йому неприємний, але і ніякого збудження він також не викликав.
Тепла рука Поллі торкнулася грудей Івана.
- Я так скучила за тобою, - прошепотіла дівчина.
- Невже ти це не чуєш?
- Про що ти? О тепер я чую! Ніби автомобіль їде…
Іван і собі почув шум мотора, десь зі сторони саду. Цей звук ніби пробивався через шум вітру. Він раптом подумав, що там, у іншому наметі лежить Сем. І можливо він чув все те, що відбувалось вночі.
Іван сів і почав поспіхом одягати розкидану по усьому наметі одежу.
- Здається автомобіль наближається до нас. А де Сем?
Поспіхом одягнувшись, Іван нарешті виліз зі свого намету.
Небо було чистим і сяючим. Вранішнє сонце підіймалось над зеленим каньйоном. Іван одразу згадав нічну пригоду. Може те все йому наснилося? Може він нікуди не ходив? І не було ні мосту, ні зеленої пляшки? А був сон, а потім Поллі прийшла до нього у намет… А де Сем?
Іван обернувся до Поллі, яка поправляла волосся.
- Де Сем?
- Я не знаю. Дивись, його намет порожній. Куди він міг подітись?
Іван відчував, ніби навколо нього постійно кружляє вітер і ось-ось схопить його і понесе по над долиною. Йому постійно хотілося перепитати Поллі, чи чує вона цей низький шум. Але Іван стримував себе, якоюсь потаємною частиною душі розуміючи, що про це більше не треба говорити.
Він побачив, що край саду, по польовій дорозі у їхній бік повільно їде автомобіль.
- Поліція? До нас їде поліція? - голос Поллі звучав тривожно. Вона, приклавши долоню до очей, уважно спостерігала за білим позашляховиком з написом поліція, який наближався прямо до них.
Поправляючи джинси, Іван раптом відчув у кишені якийсь предмет. Він засунув руку до кишені і дістав темний сухий кукурудзяний качан, яким була закоркована пляшка.
Серце немов завмерло на мить, а потім ніби оговтавшись швидко-швидко знову заспішило у грудях.
Коли сержант поліції - невисокий рудий чоловік з круглим немов м’яч животом і маленькими розумними очима, витягнув Сема з автомобіля, Іванові спочатку здалося, що Сем поранений. Уся футболка і руки були у червоних плямах крові.
- Що з тобою?! - тільки і крикнула Поллі.
- Не підходьте близько, - тихим твердим голосом скомандував рудий сержант.
І тільки тоді Поллі помітила на руках Сема наручники.
- Ви знаєте цього чоловіка? - спитав другий поліцейський, високий і худорлявий, з акуратною довгою бородою як у хіпстера. Іван одразу помітив зірочки на нашивці - значить офіцер.
- Так. Це Сем! Він з нами! Що з ним сталося?! - Поллі вже кричала, по щокам текли сльози.
- Цього чоловіка затримано за вбивство місцевого жителя Павлова Якова Антоновича.
- Що?! Що?! Що?!
Вже потім, коли Сема відвезли до відділку, після того, як Поллі разом з Іваном були допитані, той високий бородатий поліціянт усе їм розповів.
Сема затримали місцеві жителі прямо на вулиці. Люди почули страшні крики і коли вийшли з хат, то побачили, як Сем з ножем у руці йшов по вулиці немов пʼяний.
На тілі Антонича було не менше п’ятдесяти ножових поранень.
Іван сидів мовчки, слухаючи розповідь офіцера поліції . Поллі плакала і міцно тримала Івана за руку.
А у Івана перед очами був страшний крик Сема, якого рудий сержант висаджував назад до автівки.
- Це вітер зі скель прийшов до мене! - несамовито кричав Сем якимось дивним тонким, майже жіночим голосом.
- Вітер наказав мені вбити мольфара!
Іван слухав тихий плач Поллі, а чув низькі завивання вітру десь зовсім близько.
Кінець
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітер у скелях, Лиськов Руслан», після закриття браузера.