Читати книгу - "Сукня Для НареченоЇ, Роман Олійник (Argonayt)"

…Напевне ні одному сторонньому спостерігачеві навіть на думку не спало б, що той імпозантний, статечний містянин, віком сорок з лишком років, яким я зараз став, колись був простим сільським хлопчаком. Так, так, моє дитинство і частина юності промайнули в невеличкому селищі Тартаковець. Як і всі однолітки я ганяв там м’яча, ходив на рибалку, допомагав вдома батькам по господарству. Про те щоб замешкати в місті тоді навіть й не помишляв.

Все кардинально змінилося після закінчення сільської школи, коли виникло закономірне питання, яку ж професію в дорослому житті мені обрати. На сімейній нараді тато був непохитним. Старий муляр-штукатур, котрий добрих два десятиліття пропрацював в колгоспі, а потім об’їздив зі своєю будівельною бригадою майже всю Європу твердо заявив, що у його єдиного сина такої долі точно не буде. Мовляв вже достатньо що він за своє життя нагарувався на чужині, щоб ще й я тягнув нелегке ярмо наймита-чорнороба. В родині є деякі заощадження, котрих має вистачати на те щоб здобути в університеті достойну професію.

Сперечатися з моїм батьком було марною справою, а тому нашій сім’ї хоч-не-хоч а довелося погодитися на його рішення. Наприкінці літа, попрощавшись з заплаканою мамою і зажуреними сестрами, я з сумкою-кравчучкою в руках подався в місто гризти граніт науки. З того всього непізнаного, що на мене очікувало в найближчому майбутньому, найбільше бентежила саме та професія котру я мав здобути в університеті. Фраза «менеджмент, фінанси та кредит» вперто асоціювалася з міфічним триголовим змієм-Гориничем котрого мені нізащо не здолати.

Зрештою ці мої побоювання справдилися на всі сто. Та це трапилося трохи згодом, а на початку я був неабияк зачарований і буквально ошелешений водночас тим середовищем в яке потрапив. Що й не кажіть, а життя в місті разюче відрізняється від того що можна побачити в селі. Тут навіть час не йшов, не минав, а здавалося ніби летів мов той баский кінь. Про нові враження, бурхливі емоції та просто цікаві знайомства вже мабуть краще й не згадувати. Особливо відчутними ці доленосні переміни стали для такого молодого, наївного і недосвідченого хлопця як тоді був я.

Перший рік навчання промайнув для мене мов у сні. Університетські аудиторії, щоденні пари, вечори в гуртожитку, строгі викладачі і друзі одногрупники… Моє перше захоплення дівчиною та палкі поцілунки з нею у міському парку… Молодіжні дискотеки в нічних клубах, затишні кав’ярні з ароматною кавою і солодкими смаколиками, концерти популярних артистів на головній площі середмістя… Барвистий калейдоскоп неймовірно хороших і незабутніх спогадів, котрі тепер приємно зігрівають мою душу.

На наступний рік навчання я вже більш-менш наситився студентською вольницею. Розваги, веселощі й різноманітні молодіжні витівки звісно чудова річ, та вони повинні мати свою міру. Особливо коли ти вже не зелений абітурієнт, а зрілий, досвідчений другокурсник. Тоді ж в голові почали зароджуватися міркування про моє подальше майбутнє, які невдовзі привели до усвідомлення того, що там не має місця цій професії, котру я зараз здобуваю. Ну хоч убий, та єдине що відчував до усіх тих бухгалтерських премудростей була нестримна відраза і огида. Мене манило зовсім інше, я мав потаємну мрію стати дизайнером-модельєром.

На перший погляд це могло видатися доволі дивним, що у звичайного, сільського хлопця з’явилося ось таке незвичне захоплення. Та це тільки на перший. Насправді ж пояснення всьому цьому доволі просте. Так склалося життя що у нашій сім’ї з чотирьох дітей я був наймолодшим. В підлітковому віці, незважаючи на непрості часи, старші сестри буквально наводнили наше помешкання різноманітними журналами мод. Не оминули ці глянцеві видання і моєї уваги. Розглядаючи барвисті світлини на їхніх сторінках я був вражений від того як начебто звичайний одяг може разюче змінювати зовнішність людей. А оскільки на відсутність фантазії ніколи не нарікав то почав малювати в уяві всілякі ілюзійні картини. Сусіда дядька Петра в костюмі славнозвісного Джеймса Бонда, чи односельчанку тітку Ганну в платті казкової принцеси Фіони.

Цілком можливо що все це так би й залишилося на рівні безневинних вигадок про які я б і сам невдовзі швидко забув, та трапився один випадок котрий назавше врізався в мою пам'ять. Того доленосного вечора середульша сестра Наталя збиралася на традиційні суботні танці. Чепурячись перед дзеркалом вона несподівано поцікавилася у мене який має вигляд, вочевидь навіть не розраховуючи почути щось путнє у відповідь. Та ба, я на ту мить мав свою думку, яку не забарився висловити. А полягала вона в тому що сестрі більше личила інша спідниця чим та яку вона тоді одягнула. І навіть кількома слова пояснив чому саме так вважаю. Мої слова викликали у Наталі лишень іронічне хмикання, а от старша сестра Таня несподівано повністю підтримала мене.

У цієї події було кілька подальших наслідків. По-перше Наталя тоді все ж таки прислухалася до моєї поради. По-друге надалі всі три сестрички час-від-часу напівжартома-напівсерйозно цікавилися у мене що з їхнього одягу їм личить, а що ні. Та найголовнішим було те, що мій «дизайнерський» ентузіазм не лише не згаснув, а навпаки, почав розгорятися зі все більшою силою. Розглядання світлин в глянцевих журналах зародили закономірні питання: а як вся ця краса створюється, та чи зможу я зробити її ще кращою? І усамітнившись з сестринськими журналами для шиття намагався розібратися у схемах викройок, або брав аркуш паперу і робив свої перші невмілі й недоладні ескізи…