Читати книгу - "Таємниці дому пані Дорсет, Максиміліан Степовий"

Чорно-білий службовий автомобіль неквапливо рухався сірою стрічкою асфальту. Машина була зовсім не новенькою і, здавалося, що вона побачила на своєму віку багато незгод та кепських погодних умов. Як той вірний пес, цей автомобіль всюди супроводжував свого господаря під час його нелегкої роботи. А робота ця справді була досить вибагливою та виснажливою для цього чоловіка за кермом. Ким він працює було легко здогадатися лише поглянувши на мигалку, яка прикрашала вершину автомобіля та великий напис "Поліція" на бокових дверцятах. Колись ці букви були блакитного кольору, але час та дощі були нещадними до них, тому частина цих літер стерлася і стала блідою. Сама мигалка зараз була вимкненою, але якби чоловік її увімкнув, то ви б могли дізнатися, що вона працює лише частково, а інша частина ніколи не здатна стабільно світитися та все вимикається через раз.  Чоловік не хотів змінювати нічого в своєму автомобілі, бо кожна подряпинка та несправність нагадували йому різноманітні справи, під час яких поліцейському особливо було спекотно.

А що ж представляв із себе сам пан поліцейський та ким він був у повсякденному житті? Для цього варто детальніше придивитися до його зовнішності. Це був кремезний чоловік років тридцяти  у потертій чорній формі. Його волосся було темно-каштанового кольору та коротко стриженим. Де-не-де на голові блищали срібні волосини, що вказували на ранню сивину. Це й не дивина при такій ризикованій небезпечній праці, коли майже щоденно вирушаєш на якісь заплутані справи або вистежуєш небезпечних вбивць. Чоло чоловіка вкривали легкі тоненькі зморшки. Його ясні темні очі, навпаки, сяяли нестримною енергією та жагою дістатися до суті всього, що перед ним лежало. Суворі брови низько нависали над цими очима, що додавало поліцейському якогось непривітного вигляду. Масивні вилиці були стиснені, а в куточку губи можна було побачити застарілий шрам. Його отримав наш поліцейський ще в далекій юності, коли вперше прийшов працювати у поліцейському відділку. Тоді він ще був зеленим, надто недосвідченим та наївним. І жорстоко поплатився за це, коли намагався заарештувати одного грабіжника, а той вдав, що здається і коли юнак розслабився, то злодій вдарив його ножем, який був захований  у кишені. Лише завдяки своєму старшому напарнику поліцейському вдалося уникнути смерті, але ніж розрізав йому губу і це дійсно було боляче. Тепер про ту помилку йому вічно нагадував цей старий шрам. З тих років багато чого змінилося і тепер самі злодії вже боялися пана поліцейського, адже він не давав їм жодної слабини.

За свою належну працю чоловік отримував багато нагород на службі. Але що це могло значити для нього? Так, лише купа непотрібних медалей, що збирали пил у якійсь шафці, про яку він вже й давно забув. Ці нагороди не могли покрити собою той ризик, на який наражався поліцейський під час своєї праці. Він і годинами лежав у брудній канаві, вистежуючи зловмисників, повертався додому надто пізно і часто в чужій крові, або й сам зазнавав сильних поранень. Здавалося, що йому варто лише було написати рапорт про звільнення і всі його проблеми закінчилися в одну мить. Але чоловік не збирався цього робити, бо його праця не була справою грошей. Вона стала його пасією на все життя, його відповідальністю та внеском у спокій хоча б того регіону, в якому діяв він та його напарники.

Звали нашого героя Джефрі Адамс. Зараз він втомлено проводив долонею із великими мозолями по щетині на своєму обличчі та зосереджено вдивлявся у навігатор, вбудований у панель кабіни автомобіля. Що ж цей поліцейський робив один на цій дорозі? Повз його автомобіль проносилися поля, маленькі села, озера та рекреаційні ліси, але нічого з цього його не цікавило та не приковувало на довший час його уважний погляд. Справа лежала в тому, що поліцейського Адамса вище керівництво міста Брайтон вирішило чомусь раптово перевести у інше місце. В наказі про переведення все так чудово виклали, що чоловікові здавалося ніби це велика шана для нього, шанс проявити себе на новому місці. Так би він подумав, якби все ще лишався молодим дурником. Але з висоти свого досвіду Джефрі розумів, що тут все не так просто та чисто, як здавалося на перший погляд. Керівництво, схоже, приховувало великі проблеми у тому місці, куди направили Джефрі і сподівалося чужими, тобто його руками, винести весь бруд звідти та все презентувати у найкращому вигляді. Адже дійсно, здавався дивним той факт, що Джефрі перевели з великого міста Брайтон до якогось занедбаного провінційного містечка Рейвенхарт, про котре поліцейський ніколи в житті й не чув. Все, що йому вдалося дізнатися перед поїздкою, так це те, що там надто мало професійних кадрів знаходиться в поліції, а тим, хто залишився працювати у відділку, потрібна допомога більш досвідченого працівника правоохоронних органів в якійсь таємничій скрутній справі, деталі якої чоловік повинен був дізнатися на місці.

Тяжко зітхнувши та похитавши від розпачу головою, Джефрі продовжував їхати дорогою так, як йому вказував на те навігатор. І чому самі незрозумілі справи завжди падають саме на його плечі? Чоловік прекрасно знав чому. Бо, незважаючи на своє бурмотіння та невдоволення, він обожнював свою роботу та знаходив в ній справжній професійний інтерес до кожної таємниці. Жодна деталь будь-якого злочину від нього не могла сховатися і Джефрі вперто шукав повсюди істину та проливав світло на самі темні і моторошні таємниці. Звісно, що не без ризику для власного життя та надзвичайних ризикованих пригод. Але без такого роду авантюр не обходиться жодна поліцейська операція.

Поки чоловік роздумував над тим, що його чекає попереду, довкола машини почав розгортатися густий туман. Видимість стала гіршою і тому Джефрі трохи зменшив ходу автомобіля та обережніше почав їхати по трасі. Дорога тут була в кепському становищі. Де-не-де в асфальті виднілися діри, наспіх закидані камінням. Схоже, що дорогою мало хто користувався кожного дня і місцева влада з радістю економила гроші на цій дорозі та плювати хотіла на її жахливий аварійний стан. Навіть, машина поліцейського тут тремтіла та підскакувала на цих проклятих ямах і тільки майстерність Джефрі допомогла йому без ушкоджень просуватися далі. Над головою вже нависали тяжкі сірі хмари і з них почав накрапати дрібненький дощик. Чудовий початок дня, як для нового місця, із гіркою усмішкою подумав чоловік, вмикаючи двірники. Через декілька хвилин із туману виступив дорожній знак. Це був старий банер, колись зеленого кольору, але вся фарба на ньому обсипалася із часом. На цій залізній дошці виднівся величезний напис "Вітаємо у Рейвенхарті!". І ніби цього було замало, так ще весь дорожній знак густо обсіли чорні ворони. Вони каркали противними голосами, клацали чорними дзьобами, розправляли свої крила та уважно стежили блискучими оченятами за автомобілем та поліцейським в ньому. Чомусь вид цих птахів та туман довкола подіяли на стійкого чоловіка досить гнітуче. Він повинен був визнати, що чомусь все всередині нього ніби замерзло від неприємних відчуттів невідомості, а руки трохи затремтіли.