Читати книгу - "Таємниці дому пані Дорсет, Максиміліан Степовий"

Зібравшись з духом, Джефрі проїхав повз цей знак, наполохавши птахів. Ворони із розлюченими криками пурхнули до сталевого неба, літаючи колами довкола дорожнього знаку. Проїхавши трохи далі, поліцейський почав бачити перші будинки та вузькі непривітні вулички містечка. Людей тут жило не так багато, а на вулицях з'являлося ще менше. На куточках вулиць містилися великі ліхтарні стовпи, які зараз в тумані сяяли оранжевим світлом, що зігрівало душу Джефрі та давало надію на те, що місто Рейвенхарт може бути не таким вже й поганим, яким здавалося на перший погляд. Проїжджаючи далі, поліцейський зауважив, що зустрічаються в місті і будинки-привиди, які майже повністю заросли хащами, а їхні мертві порожні вікна були забиті міцними дошками. Це слугувало яскравим прикладом непринадності міста для нових жителів і повільного зникнення населення, більшість з якого переїхала до великих міст. На іншому краю міста починалася огорожа місцевого великого кладовища. Там зібралася більша частина сизого туману, крізь який проступали величезні моторошні надгробки та якісь декоративні статуї янголів, що більше скидалися на дияволів із крилами кажанів. Трохи оддалік за спинами статуй починалися високі кам'яні хрести на яких обвітрилися від часу старовинні написи. І знову ж таки Джефрі помітив цілу зграю воронів, яка літала над кладовищем та відпочивала на надгробках. Якимсь невідомим чином на огорожі проросла жовта лоза, яка належала диким гарбузам, і тепер частину кладовища оздобили круглі оранжеві плодові тіла. Їх міцними гострими дзьобами роздовбували на шматки ворони. Вид кладовища не став добрим знаком для Джефрі, який від цього став більш похмурим та сердитим.

Повернувши на одній з вуличок, Джефрі під'їхав до старої будівлі, яка й була схоже місцевим відділком поліції. Припаркувавши автомобіль біля неї, поліцейський вийшов з нього. Довкола відчувався легкий прохолодний вітерець, бо була вже середина жовтня. Дощ припинився, але по небу пролітали золотаві сухі кленові листочки, зірвані вітром з найближчих дерев. Відшукавши у салоні автомобілю свій сірий плащ, чоловік загорнувся в нього, щоб було тепліше і зайшов всередину приміщення. Поліцейський відділок виявився надто тісним та мізерним, на відміну від попереднього місця роботи пана Адамса. Працювало тут всього троє поліцейських і їхній вид не викликав якогось внутрішнього спокою при виді цих охоронців порядку. Один був сіреньким худорлявим чоловічком у великих чорних окулярах, який весь занурився в папери та не звертав на довкілля жодної уваги. Другий представляв з себе зовсім молодого хлопця, який нервово походжав по кімнаті та над чимось роздумував. А найстарший з них і певно, що найголовніший у всьому відділку, виявився товстим низеньким чоловіком із сивою головою, риб'ячими очима та смаглявою шкірою. Підійшовши до цього чоловіка, Джефрі заговорив низьким приємним голосом:

-До кого мені тут звертатися щодо працевлаштування?

-А ким ви будете, дозвольте дізнатися?- не дуже привітно відгукнувся товстун, зміривши настороженим поглядом спортивну струнку фігуру високого поліцейського- Не часто в Рейвенхарті побачиш нові обличчя.

-Я Джефрі Адамс, поліцейський з міста Брайтон. Мене сюди направило начальство, сказало, що вам потрібна допомога більш досвідченого кадра- неохоче відповів чоловік, діставши з нагрудної кишені своє посвідчення та показав його товстому поліцейському прямо під ніс- А я, відповідно, хочу дізнатися з ким маю честь розмовляти. В нашому місті прийнято відрекомендуватися для початку, це було б хорошим тоном. Сподіваюся, що й у вашому все так само.

-Щоб мене собаки покусали за боки!- охнув приголомшений товстун, коли роздивився поліцейське посвідчення та підвів погляд своїх сірих очей на пана Адамса, що височів над ним, немов високе дерево- Той самий славнозвісний Джефрі Адамс з Брайтону власною персоною тут, в нашій глибинці? Відомий невгамовний поліцейський, який всюди простягає свого довгого хитрого носа і всі справи доводить до кінця? Той, кого бояться всі кримінальні суб'єкти? Для мене це правдива честь зустрітися з вами особисто- товстун кинувся тиснути сильну руку поліцейського, озброївшись улесливою посмішкою- Мене звати Рей Аткінсон, я тут за начальника. Оцей молодик- то наш новий і, на жаль, єдиний серйозний кадр. Його звати Альфред Кох. А цього книжного хробака, якого важко від його паперів відірвати для реальної праці, звати Роберт Сміт. Але годі про нас, давайте краще про вас. Невже вас, пане Адамсе, реально направили працювати разом з нами?

-Це цілковита правда, містер Аткінсон, можете особисто в цьому переконатися, прочитавши оце направлення до вас- сухо відповів Джефрі, витягуючи з іншої кишені невеличкий лист, який віддав начальнику відділу- А щодо оцих всіх чуток про мою репутацію, то скажу, що вони занадто перебільшені. Я просто роблю свою справу так, як можу. І мені не треба співати жодних дифірамб. Краще давайте одразу перейдемо до сенсу справи. Що такого могло відбутися у вашому містечку, що знадобилося викликати професійного поліцейського просто сюди? На перший погляд, у вас досить спокійне та порожнє місто, тут і людей здається не так багато.

Поки Рей передивлявся документ про направлення нового поліцейського до їхнього відділку, від містера Адамса не приховався дивний факт того, що від його простих питань Альфред та Роб чомусь напружилися і обмінялися тривожними поглядами. Їхні обличчя при цьому страшно зблідли. Це сильно здивувало поліцейського, але він зовні ніяк не показав свого здивування, приховавши його за маскою байдужості. Якесь лайно у цьому місті точно приховували і схоже, що скоро його викинуть прямо на голову Джефрі, щоб чужими руками все тут владнати. Невже оці три пародії на справжніх поліцейських не могли справитися з якимись грабіжниками чи вбивцями? І саме для цього потурбували Джефрі? Він би краще зайнявся звичними справами у своєму рідному Брайтоні, чим нудьгував у цьому сірому безлюдному провінційному містечку. Хоча, чоловік чесно собі зізнавався, що останнім часом навіть і у Брайтоні давно не було резонансних справ. П'ять років тому він мав надзвичайну пригоду у місті Коулдкрік, куди його так само направили через дивні містичні справи. Так він досі пам'ятав всі ті надзвичайні події та прокидався ночами у холодному поту. На даний момент, Джефрі прагнув забути своє завдання у тому дивному місті. Можливо, що й тут на нього чекало щось несподіване? Поліцейський не знав, чи йому радіти від такої перспективи, чи знову лютувати на прокляту долю, яка відбирає від нього спокій?