Читати книгу - "Таємниці дому пані Дорсет, Максиміліан Степовий"

Тим часом Рей дочитав до кінця документ, відклав його в сторону, сухо кахикнув і звернувся до Джефрі, натягнувши на обличчя нещиру посмішку:

-Що ж, ми раді вітати вас у нашому скромному колективі, пане Адамсе! Я буду сподіватися на плідну співпрацю з вами і для нас дійсно це велика честь працювати разом з вами. Стосовно житла можете не хвилюватися. У нас, дійсно, багато є порожніх будинків, де ніхто не живе. Я сьогодні ж відправлю листа до мерії і ми надамо вам доступ до першого ліпшого будинку, де ви зможете влаштуватися і приступити одразу до праці.

-Дуже дякую!- схилив голову Джефрі і зустрівся своїми холодними темними очима із риб'ячими Рея- Але я не хочу поки відпочивати з дороги. Це занадто легко та просто для мене. Я не зможу заснути, поки не дізнаюся через що мене направили сюди до вас. Я задав конкретні питання для вас, але помічаю, що тут уникають на них відповідати. Якщо ви дійсно бажаєте плідної праці поміж нами, то вам краще розпочинати наші робочі стосунки із чесності. Повторю питання - що такого відбулося у вашому місті, що знадобилася допомога такої людини, як я?

Рей відійшов до свого письмового столу, тяжко зітхнув та сів за нього. Опустивши ніяково погляд вниз, чоловік почав щось шукати у шухлядах, декілька хвилин мовчав, але потім все ж таки заговорив:

-Добре, пане Адамсе, добре! На жаль, ви дуже чітко все зауважили. У нас дійсно почалися такі темні часи, що нам тяжко стало розплутувати справи. Здавалося, чого бажати від роботи поліцейським у такому маленькому занедбаному місті, як Рейвенхарт? Сиди собі у відділку, слухай скарги місцевих про те хто там кого пограбував чи побив, виїжджай на нечасті завдання, налякай якогось розбишаку-підлітка і все. Грошики собі рахуй, відпочивай та більш нічого важливого.  Не життя, а рай. І так дійсно було тут довгий час. Колись, шість місяців назад, в Рейвенхарті сталася аварія, загинуло дві людини. Але це єдиний такий реальний випадок у нашому місті за весь цей відрізок часу. Після нього знову запанував спокій. Аж поки не почали раптово зникати діти. Ось так, на рівному місці. Йшли до школи, гуляли на вулиці, поверталися додому. І все, просто безслідно зникали. Ніхто нічого не бачив, ніхто не знав причини, жодних свідків. Початково й тіл не було.

-Значить у вашому місті хтось викрадає дітей?- замислено заговорив Джефрі, беручи вільний стілець та сідаючи навпроти начальника відділку- Як давно почалися викрадення?

-Дайте подумати ...- насупився Рей, не припиняючи щось шукати в своєму столі- А, так, точно! Вже другий місяць відбуваються ці містичні зникнення. А ми й досі не вийшли на слід цього викрадача та вбивці.

-Вбивці?- перепитав пан Адамс, зацікавившись- Перед тим ви сказали, що початково діти зникали безслідно і тіл не було. Але чому саме початково? Невже із часом щось могло змінитися? Вдалося знайти якісь вагомі докази вбивств цих дітей?

-О, докази не змусили на себе довго чекати- смутно відгукнувся Рей, нарешті діставши із шухляди якусь жовту папку- Я сам здивований, що ми їх так довго не помічали. Буквально позавчора нам подзвонив один чоловік і розповів, що на сміттєзвалищі за містом віднайшли тіла тих дітей, які зникли упродовж цих двох  місяців. Ми одразу виїхали на місце і були приголомшені побаченим. Деякі тіла були в жахливому стані і встигли розкластися від часу. На тілах цих дітей виднілися синці та сліди від побоїв та жахливих тортур. Але не це привернуло нашу увагу. Ось, краще погляньте самі. Можливо, що ваше досвідчене око побачить щось більше стосовно деталей.

З цими словами Рей відкрив жовту папку і простягнув Джефрі до рук декілька фотографій. Поліцейський взяв їх та швидко оглянув. На всіх фотографіях він побачив жахливу картину. На горі сміття була скинута груда з не менш десяти маленьких тіл. Деякі дійсно були спотворені до неможливості впізнати в них щось людське. Тут були тіла, як хлопчиків, так і дівчат, віком від дванадцяти до п'ятнадцяти  років. Їхні руки та ноги були всі в синцях та кривавих подряпинах, а на голому торсі якимсь ножем прямо на грудях вирізана купа незрозумілих знаків. Там зустрічались і пентаграма, і гексаграми, зображення козячого черепу із великими рогами та моторошними червоними очима, та ще безліч незрозумілих символів. Джефрі багато чого побачив на своєму віку, але і йому стало страшно від цієї картини, тому він швидко повернув фотографії начальнику. Рей, із цікавістю спостерігаючи за реакцією чоловіка, спитав:

-Ну, пане Адамсе? Що ви думаєте щодо цих всіх знаків на тілах?

-На жаль, з ними я особисто не знайомий, якось не цікавився спіритичними науками та символізмом- знизав плечима Джефрі, склавши руки перед обличчям- Але ці знаки скидаються на особистий автограф нашого таємничого маніяка. Точно є якийсь зв'язок поміж всіма цими символами. Лише погляньте, всі знаки намальовані не просто хаотично, вони зроблені у стовідсотковій відповідності одне з одним. Навіть місця розташування знаків однакові на всіх тілах. Також викликає цікавість вікова градація жертв. Тут діти віком від дванадцяти до п'ятнадцяти років. Не старше і не менше. Чомусь наш вбивця полюбляє обирати саме конкретну вікову групу дітей. Цікаво теж, чому тіла так довго не знаходили? Все скидається на те, що наш викрадач, і, по сумісництву, вбивця, не просто так вбиває. Тут простежуються сліди саме ритуальних вбивств. Ніби маніяк переслідує конкретну ціль, здійснюючи якийсь, один відомий йому, ритуал. Але для чого? Можливо, що ви, містере Аткінсон, знаєте більше про цю справу? Це ж все таки ваше місто, а я тут новенький і ще не знайомий з тутешніми жителями та їхніми настроями. Невже у такому місті важко вистежити когось із значними психічними розладами чи демонічними вподобаннями?

-Ви задаєте чудові сенсовні питання, містер Адамс, одразу відчувається, що до справи береться професіонал!- захоплено вигукнув Рей, вдивляючись у фотографії в своїх руках- Ваші зауваження трохи більше світла проливають на факти щодо цих смертей. Так, знаки на тілах дійсно співпадають і вказують на один почерк конкретної людини. А ще вони не просто намальовані на шкірі жертв, а вирізьблені ножем із жахливою жорстокістю. Самого знаряддя та якихось відбитків ми не знайшли, вбивця діє дуже обережно і тіла залишив навмисне, щоб відволікти нас від якоїсь важливої деталі. Бо, зауважу, що до того, всі жертви зникали безслідно і їхніх трупів ми не знаходили. Маніяк ніби грається з нами та спеціально підкинув ці тіла, щоб ускладнити загадку. Ми багато разів опитували всіх жителів міста, здійснювали перевірки, але нічого це не давало. Ніхто нічого не бачив. Підозрілих людей в нас немає. А божевільних тим паче. До того одна дрібнота на вулицях бешкетувала, а так нічого страшного. Але всі ці останні місяці місто ніби хтось прокляв. І ми нічого не можемо вдіяти. Вбивця прослизає крізь наші пальці, немов дим. Люди вже починають говорити, що тут розвели своє гніздо сатаністи.