Читати книгу - "Примхлива мрія, Agrafena"

– Послухай, моя маленька, – рішуче почав Пашка.

Цього разу слово «моя» відразу ж застрягло в моїй свідомості. Я з подивом поглянула на хлопця. Не звертаючи уваги на мій вираз обличчя, блондин вирішив добити мене остаточно:

– Я повинен попередити тебе, щоб уникнути, так би мовити... На жаль, ти не зможеш розірвати заручини.

– Як це? – я навіть обурилась, почувши таку абсурдну заяву. – Ти ж обіцяв відпустити мене, коли я захочу піти!

– Ні, моя дорога, – нахабно усміхнувся Пашка, – відразу видно, що з тебе ніякий політик. Я обіцяв, що як тільки ти захочеш розірвати шлюб, а не заручини, і лише після того, як будеш одружена не менше року, я дам згоду на розлучення.

– Ти мене обманув? – шоковано запитала я, дивлячись на усмішку блондина.

– Я не брешу тобі, моя дорога, я і тоді говорив те саме, що й зараз. А ти погодилася, і моя родинна каблучка підтвердила твою згоду.

– У якому сенсі – підтвердила? – Мої очі, напевно, розширилися від здивування. – Як кільце може щось підтвердити? І що значить родове? Що за нісенітницю ти говориш? – Останні слова я вже ошелешено прошепотіла, не відводячи погляду від чоловіка, який сидів навпроти мене.

– Ну, – Павло гучно видихнув, ніби йому потрібно було миттєво зануритися в холодну воду, – ти сама простягла мені руку, щоб я надів на твій палець обручку. Я не змушував тебе це робити і не впливав на твою підсвідомість. Тому камінь всередині засяяв і створив енергетичне поле. Частину цієї енергії ти добровільно передала, коли з’єднала свою руку з моєю. Тепер зняти символ нашого заручення можу лише я. А я не збираюся цього робити.

З кожним словом мого нареченого, яке звучало все більш обурливо, мене охоплювала злість. Значить, я не зможу зняти обручку? А от і ні! Зараз подивимося, чи вийде у мене це зробити.

– Навіть не сподівайся, що я це так залишу, – прошипіла, дивлячись йому прямо в очі.

– Люба, твоя «радість» від наших заручин просто вражає.

Від надмірності емоцій я підвелася на ноги і, схопившись за каблучку, спробувала її зняти. Перша спроба не принесла успіху. Я зціпила зуби і потягнула сильніше – результат залишився нульовим.

– Вікторіє, припини, - пролунало попередження, - ти не зможеш її зняти. Тільки нашкодиш собі.

Я злісно глянула на симпатичне чоловіче обличчя, яке в цей момент виражало майже справжнє занепокоєння, і почала з роздратуванням смикати кільце, що міцно обхопило мій палець. Все було марно! Золота прикраса, здавалося, приклеїлася до шкіри і не хотіла зніматися ніяк.

– Люба, я прошу тебе, зупинись. Це безрезультатно.

Але я не збиралася здаватися. Я вдихнула більше повітря і з новими силами потягнула за кільце.

Я так прагнула довести свою правоту, що недалекоглядно випустила з уваги свого гостя. І це було великою помилкою. Вся моя увага була зосереджена на моєму потерпілому пальці, який вже почервонів і почав опухати.

Я настільки відволіклася, що навіть не помітила, як Павло підвівся і підскочив до мене. Наступної секунди я відчула холодний дотик металу.до свого зап'ястя, і не встигла я хоч якось відреагувати, як пролунав різкий звук клацання.

– Вибач, – Пашка відскочив назад і завмер, напружений, як струна.

Очевидно, він чекав від мене чогось на зразок нападу чи якихось інших агресивних дій. І, здається, анітрохи не сумнівався, що це станеться. Я від подиву навіть залишила марні спроби зняти з пальця наразі неприємну мені прикрасу, підняла край широкого рукава і отетеріла. Твою дивізію!

На зап'ясті у мене блищав чорний широкий браслет. Потім просто на моїх очах він почав швидко покриватися сріблястими візерунками, які утворювали якусь витончену в'язь. Тонесенькі лінії виглядали як елегантні повітряні мережива. Поверх готового мереживного малюнка з’явився ще один, тепер уже зеленого кольору. Коли другий візерунок остаточно сформувався, браслет просто випарувався, немов розтанув. Але ось сріблясто-зелений малюнок... Він нікуди не зник, а як через копірку відбився у мене на руці.

Я ледве відірвала приголомшений погляд від своєї руки і підняла очі на Пашку. 

Він напружено, не відриваючи погляду, дивився на мене. Лише на кілька секунд зиркнув на свою руку, попередньо підтягнувши манжет. Там був такий самий художній розпис, як і в мене. Це він якось пов’язав нас? Оце так розірвали заручини!

Мене охопила така злість, що все потемніло в очах. Кров ударила в голову, у скронях забилася: 

– Приб'ю! – Видихнула я і кинулася на свого, тепер цілком імовірно, чоловіка.

Він раптово зробив різкий рух рукою, і я наче натрапила на кам'яну стіну. Пашка схопив мене однією рукою за плечі, іншою – за талію, і притиснув до себе.

Я боролася, виривалася, намагалася бити його по спині, а він лише міцніше притискав мене до себе. Я так розлютилася, що не могла заспокоїтися. Тим більше, що він не давав мені можливості зірвати свою злість на ньому.

Відпусти, – прошипіла я, як розлючена кішка, – відпусти мене, бандерлог чортів!

І раптом Пашка кинув мене на диван, звалився зверху і притиснув так, що мені стало важко дихати. Різко підняв голову і глянув на мене.

Його очі під моїм здивованим поглядом змінили колір і стали жовтими, зіниці звузилися! Він перевів погляд на мої губи, а потім жадібно накрив їх своїми.

Спочатку я, намагалась відштовхнути його від себе. Або принаймні хоча б зрушити. Думаю, що навіть не варто й казати – у мене нічого не вийшло. Навіть відсунутись – і то я не змогла.

Його губи не залишали мене ні на мить. Дихання його стало частішим, а дотики ніжними та лагідними. Вони забирали розум, плутали думки, немов умовляли мене підкоритися солодкому виру, що затягує кудись, і відповісти. І я з тихим стогоном розімкнула губи, потягнулася назустріч чоловікові, який зараз заполонив мій розум, змусив голову кружляти, сп'янив і одурманив. 

Чому? Чому він так на мене діє? Варто йому поцілувати мене і він одразу стає занадто близьким, занадто гарячим, занадто потрібним, щоб я могла відмовитися від його дотиків, поцілунків, від пальців, які ніжно погладжують мене.