Читати книгу - "Антон Великий"

Звісно, я змушений дотримуватися угоди, яку ми нібито уклали, — так вони собі думають. Та скоріш за все згодом, добре подумавши, вони відчуватимуть докори сумління.

Нільс, Уле й Кароліна — усі вони бували в теплих краях. Сподіваюся, вони про це згадають, коли отримають усі зароблені мною гроші і коли Ейвінн одержить більше, ніж йому потрібно для поїздки.

Тиша висить так довго, що мені не залишається нічого іншого, як рушити до дверей.

— Що ти надумав? — стишує голос Кароліна.

— Зароблятиму свої гроші. І спілкуватимуся з однодумцями.

Нарешті шматочок булочки відчіпляється від піднебіння, і я, скривившись, ковтаю його.

Я іду геть. Виходжу з дверей на тротуар. Ковзкий, обледенілий і горбистий.

Хай собі чинять, як хочуть, думаю я. Бо в майбутньому саме мені судилося стати переможцем. Сорокарічний Антон обкладеться зусібіч лимонадними апаратами й тостерами, яхтами, а може, й мисливський будиночок матиме.

Отоді пожалкують, усі пожалкують, що мене не послухалися.

Я приходжу додому й безгучно скрадаюся до своєї кімнати. Замикаю зсередини двері й сідаю за комп’ютер.

Певно, уже так на світі ведеться, що сам повинен давати собі раду. Мушу нарешті дійти своїх висновків!

Я зароблятиму власні гроші й неодмінно досягну вершин у житті. І водитимуся лише з тими, хто прагне того ж, що і я.

Я вмикаю комп’ютер, уже зібрався задати в пошук ключові слова «гроші» й «багатство», як завважую, що на пошті висить лист.

Уф-ф, певно, давно прийшов, бо я майже не перевіряю свою електронку.

«Шановний Містере Альбертсене», — починається лист.

На якусь мить закрадається сумнів, чи не татові він адресований?

Та, з іншого боку, коли ми летимо в Трумс, у квитках завжди пишуть «містер». Ні, таки мені…

Хоч лист і написаний дуже поганою англійською, я з кожним словом дедалі більше вибалушую очі. Зрештою, сиджу мов обухом прибитий і почуваюся учасником дива. Ніби доля чи якесь божество звідкись знали, що мені потрібно саме цього дня! Побий мене грім! Я майже не вірю своїм очам!

Мені пише адвокат. Виявляється, я єдиний живий родич такої собі Ґрейс Вілльямс з Монако! Яка померла місяць тому неодруженою і бездітною і залишила по собі 150 000 американських доларів!

Мені наче сонце впало до ніг! 150 000 доларів? Ґуґлю тремтячими пальцями й знаходжу відповідь, що в перерахунку на норвезькі крони це один мільйон. Мільйон крон!

Mamma mia! На мене нападає гикавка, сміх і задуха — усе одночасно. Комусь — смерть, а комусь — радість, як то кажуть. Хоч радіти чиїйсь смерті негоже, усе ж я сиджу, мовби мені заціпило від щастя. Я, Антон Альбертсен, стану мільйонером! Треба лише заплатити адвокатові, містерові Річардсонові, 500 доларів, і тоді він проведе трансакцію, написано в листі.

Трансакція… Я смакую слово, насолоджуюся новим відчуттям.

О, відтепер я часто вживатиму це слово… У новому житті, як Антон Багатий.

Чи ще ліпше: Антон Великий.

Засинаю аж перед третьою ночі. Мої очі ніяк не хочуть заплющуватися…

Я ЗАВ’ЯЗУЮ ЗНАЙОМСТВА

Уранці я прокидаюся багатим. По-справжньому.

Я ухвалив важливе рішення: не признаватимуся татові про своє багатство, доки остаточно не одружиться. Та знаю одне: нізащо не допущу, щоб мої гроші спустили на весілля чи інші дурниці. І поки ще не відповідатиму милому адвокатові, бо потребую татової допомоги для сплати 500 доларів.

Той, хто чекає на 150 000 доларів, чекає не марно. (Принаймні щось подібне каже моя бабуся.) Тож нема куди квапитися…

Я лежу в ліжку, а мене розбирає нетерплячка. Треба готуватися до життя багатія. А що я викреслив зі свого списку багатих менторів (Івонна відлякуватиме мене, навіть коли матиму гроші), то згодилось би пошукати інших натхненників.

Отже, де водяться багаті люди?

Гм… Аж ніяк не в нашому багатоповерховому будинку. Ні, багатії здебільшого пов’язані з яхтами й лімузинами. Або живуть на вершинах пагорбів з розкішною панорамою моря перед вікнами й камерами спостереження над воротами садиби. Тобто добре ховаються. Більше шансів з ними перестрітися десь у лісі. Може, під час полювання на фазанів.

І раптом я згадую: гольф-клуб! Як я раніше про це не подумав! Там, певно, аж кишить від товстосумів, людей, котрі зуміють порадити, як мені чинити, щоб мій мільйон зростав.

От лишень питання: як потрапити в гольф-клуб?

Там треба мати якусь членську картку. Хто ж мене туди пустить з однією ключкою і масою запитань про інвестиції?

Та й зима зараз надворі.

Але ж існують так звані симулятори! Сіндре постійно хвалиться, що його старший брат належить до елітарного в Норвегії клубу, грає в гольф і влітку, і взимку. Я відразу ґуґлю про години роботи. Ага, відчинений щодня до шостої вечора. Для членів…

Та звісно ж! Я зітхаю. Бо членом клубу не стають блискавично…

Уже за мить мені до голови спадає одна ідея. Геніальна, мушу вам сказати. Я, не вагаючись, набираю телефонний номер.

Це, мабуть, доля, думаю я. Мені пощастило, що Ґюндерсен, який працює на ятці в гольф-клубі, саме сьогодні вранці зашпортався великим пальцем за поріг і зламав його. Тобто палець зламав — не поріг.

А ще доля хотіла, щоб я зателефонував у найслушніший момент: доки клуб ще не знайшов йому заміни! (Я вже починаю любити свою долю!)

Чи зумію я випозичати ключки, продавати лимонад і виконувати всілякі дрібні доручення?

Звісно, зумію — жодних проблем!

Чи зможу я прийти за дві години, щоб отримати необхідні посадові інструкції?

Yes, sir, завжди готовий!

— Може, спершу ознайомся з нашим дрес-кодом? Про це написано на нашому сайті… — каже жіночий голос на іншому кінці на закінчення розмови.

— Звичайно, подивлюся. Обов’язково! — обіцяю я переконливим тоном.

Як вчасно, думаю я згодом. Я уявляю, як чудово все складеться. Антон Великий, хлопчина на ятці, той, що видає ключки й продає лимонад. Ніхто й не здогадується про його багатство, зате він може заводити балачки з елітою, вивідувати, як вони інвестують, прислухатися, як розмовляють багачі. Мине небагато часу, і він інвестуватиме в лобстерів та червону ікру, ще задовго до того, як його визнають собі рівнею. Автомобілі без даху, прогулянки на яхтах… вітер у волоссі…

Я струшуюся, щоб отямитись, прогнати видива. Спершу треба підготуватися!

Я рішуче заходжу на сайт гольф-клубу й дізнаюся дещо геть несподіване: щоб грати в гольф, треба мати комірець на шиї. Наприклад, щось, що називається «поло» зі стоячим комірцем і короткими рукавами.

Не певний, чи таке поло поліпшує імідж, але правил треба дотримуватися, навіть якщо стоїш на ятці.

Гаразд, думаю я, комірець роздобуду.

Як вже вивчати питання, то вивчати. На свій клопіт, я клацнув на форум, де спілкуються гравці в гольф. А там купа різних думок щодо форми.

«Усе добре, за винятком «соціалки» — пише один і додає в дужках (спортивний костюм).

Соціалка — це гроші, котрі мама Ейвінна отримує від держави через хворобу й неможливість працювати. Але ж вона не ходить весь час у спортивному костюмі?

Дивно, як на мене.

«Я завжди ношу сікспенс, сорочку з краваткою, картатий шотландський светр, твідовий піджак з бриджами, високі підколінки й зручне взуття для гольфу», — пише інший.

Ой… Я шукаю потрібні знайомства, а тут, виявляється, більшість заможних людей найбільше переймається зовнішнім виглядом?

Це мене лякає! Я довго