Читати книгу - "Антон Великий"

Надто вдоволено. Аж мене це дратує.

Я оніміло стою. Посеред кухні… У мені наче великий магніт, який починає притягувати усі несправедливості світу, мов колючу металеву стружку, як з отого досліду на уроці фізики. Стружка несправедливостей колеться і дряпається, а коли дія магніту зникає, усе дурне й прибацане раптом бурхливо вливається у мою кров.

І закипає гнівом.

— Ми НЕ маємо всього, чого нам треба, — злісно шиплю я; лише почувши власний голос, розумію, ЯКИЙ я розлючений. — Усі навколо мандрують на Південь або в затишні літні будиночки! Усі, крім МЕНЕ!

Тато ціпеніє й налякано на мене витріщається. Так налякано, що враз втрачає весь ексклюзивний вигляд у своєму смокінґу. Тепер він схожий на розгубленого директора цирку.

— Але ж, Антоне… — белькоче він.

— Чому саме МИ повинні думати про навколишнє середовище і все таке, коли інші про це НЕ думають? Особисто я потребую лимонадного апарата, щоб ви знали!

Анна розтуляє рота, але я не даю їй навіть слова сказати.

— Якщо вже ви викидаєте стільки грошей на це дурнувате весілля, то хоч щось мали б захотіти собі повернути!

До директора цирку нарешті повертається голос. І той голос дуже суворий.

— Антоне! У цьому домі не розмовляють таким тоном!

— Та ні, розмовляють! — ціджу я крізь зуби. — Бо в цьому домі лише про весілля і думають. А я єдиний з класу ніколи не бував у південних краях!

Це не зовсім правда. Ейвінн точно ніколи не виїжджав далі свого порога. І все ж!

— Ну, досить! — суворо промовляє тато.

Але я з ним нізащо не погоджуюся.

— Дідьче весілля! — викрикую я. — Хай би ви ніколи не зустрілися!

Я гнівно гупаю ногами, вилітаю з помешкання і гримаю за собою дверима так, що Сіґне поверхом вище точно подумає, ніби почався землетрус.

Потім западає дивна тиша.

Я стою на килимку перед своїм помешканням і аж закипаю від люті.

— Дідьче весілля! — шиплю сам до себе.

Ще тричі повторюю прокльони. На душі боляче й солодко водночас.

Мені навіть хочеться трохи поплакати. Бо всім до мене байдуже. Натомість щосили копаю вхідні двері.

Весілля… Вочевидь, лише воно має найвищий сенс!

Потім я двічі намотую кола навколо нашої багатоповерхівки. Минає небагато часу, а я вже каюся, що гримав дверима. (Ліпше було б замкнутися у своїй кімнаті й ігнорувати всі спроби тата й Анни зі мною заговорити.)

Хоч на мені грубий плетений светр, він аж ніяк не годиться для гуляння надворі при мінус п’ять.

Тому я ховаюся у сусідньому під’їзді. Але ні! Хтось поставив там переноску для звірят, яка смердить котячою сечею.

Господи!!! Навіть тваринки проти мене!

Я важко-важко зітхаю. Тоді пишу смс-ку «Scones, data & fitting dogs». Мені треба, щоб хоч хтось рухався би в своїх вчинках у правильному напрямку.

А ще мені потрібне тепле місце, де приткнутися.

— Може, зустрінемося в Уле? — пропоную я.

На щастя, зустрітися можуть усі, крім Ейвінна. Я трохи веселію. Уже за якихось пів години ми сидимо в підвальчику Уле й поглинаємо булочки, які розморозила й розігріла його мама.

Булочки, як завжди, дуже смачні, але не надто поліпшують мій настрій. Ще й враження складається, ніби всі чогось від мене очікують. Хоча це зовсім не робоча нарада.

Попри все, я відчуваю певну відповідальність за загальний настрій, бо ж саме я скликав друзів. Намагаюся позбирати себе докупи. Викинути з голови все неважливе — весілля і довбані смокінґи.

За якусь мить в думках зринає блискуча ідея, яка, звісно, стосується нашого бізнесу, але трохи в інший спосіб. Бо сьогодні ми повинні зосередитися лише на позитиві, думаю я. Не на роботі, яку конче виконати, а на власне прибутку.

(Дуже навіть добре, що Ейвінн не зміг прийти!)

Я усміхаюся якнайпривітніше.

— Отже… на що плануєте витратити свою частку зароблених грошей? — питаю я і додаю, щоб візуалізувати приклад: — Я куплю лимонадний апарат.

Тиша зависає надто надовго. Кароліна дивиться на мене якось дивно.

— Свою частку? — перепитує вона. — Ми заробляємо гроші для Ейвінна!

Я терпляче киваю.

— Звичайно, — трохи зверхньо промовляю я. — Однак я не маю сумніву, що ми заробимо для його поїздки і ще залишиться. А ці гроші зможемо використати для власних потреб, — я сміюся, мені здається, що в моєму сміхові багато шарму. — Для купівлі лимонадного автомата, скажімо…

Та щось ніхто не підтримує мене сміхом. Усі не зводять з мене очей, схиливши набік голови. Загальмовані чи що?

— Ми започаткували наш бізнес для допомоги Ейвіннові, — нарешті озивається Нільс. — Це йому потрібні гроші.

Я здивовано на нього дивлюся. Навіть булочку перестаю жувати.

— От власне, — додає Кароліна. — Мені здавалося, тоді ти був з нами заодно, Антоне?

Уле мовчить.

— Ну, так… — трохи гублюсь я. — Але… мені, чесно кажучи, теж потрібно трохи грошенят. Тато з Анною усе розпустили на весілля, і я не зміг поїхати відпочивати на Південь…

Та де там. Мої слова не справляють аніякісінького враження на присутніх, а Кароліна бере руки в боки.

— Подумай про Ейвінна! — виклично каже вона. — Його тато покинув родину, мама хвора, а ти тут скиглиш про весілля?

Скиглю? А це що таке? Я переводжу погляд з одного на іншого.

Нільс підтримує друзів.

— Чомусь нікому тебе не шкода через те, що ти не поїхав відпочивати в теплі краї!

Я відчуваю, як спалахують мої вуха, хоча Нільс говорить зовсім не жовчним тоном. Його тон більше схожий на татовий чи Аннин, людей, які не можуть збагнути моїх проблем.

Я ще мовчу, але всередині в мені щось рветься назовні. (І це не шматочок непрожованої булки, вона якраз застрягла, приклеїлася до піднебіння.)

— То це тому ти так прагнув підняти ціни на наші послуги? — кривить губи в усмішці Кароліна. — Щоб собі нашкребти побільше грошей? Не думала, що ти такий скупердяй, Антоне!

Кароліна знову сміється і зовсім не вороже куйовдить мені волосся.

Цієї миті я виразно відчуваю, як злість на тата й Анну тліє під самою поверхнею і ось-ось вибухне. Як несправедливо вони зі мною повелися! А тепер ще й друзі готові повестися так само.

Ніби мої бажання нічого не значать. Ніби гроші нічого не значать.

Я злісно думаю про Нільса, який їздив на Родос на осінніх канікулах, і про Кароліну, яка має літній будиночок високо в горах, у мальовничому Бейтустьолені. Де ж їм знати про мої потреби?

Я набираю в легені повітря.

— Немає нічого осудного в бажанні стати багатим, — починаю я.

Голос мій не такий спокійний, як би хотілося. Навпаки, дуже тремтить, і я нічого не можу з тим вдіяти. Та все ж я говорю далі, щосили намагаючись зберігати душевну рівновагу.

— Але дякую, що допомогли мені усвідомити одну важливу річ…

— Яку ж це?

— Що мені треба пошукати собі друзів, які підтримуватимуть мене, — мій голос ледь зривається на фальцет. — І не таких, як ви, котрі нічого не прагнуть добитися у житті!

Ну, трохи переборщив, тепер я це розумію. Але задоволений, що сказав те, що думав. Я обводжу гнівним поглядом невеличкий гурт.

Нільс має доволі настрашений вигляд.

— Ти, сподіваюся, не вважаєш, що гроші важливіші за друзів?

Я пропускаю його запитання повз вуха. Говорю далі, хоч мій голос стає дедалі більше схожим на писк сердитого кролика.

— Ага, я маю