Читати книгу - "Сестри-вампірки 1"

– Ну як, підеш сьогодні в басейн?

– Ой, сьогодні ще ні, але дуже скоро я зможу туди ходити, – відповіла Сільванія і винувато посміхнулася.

– Шкода. – Якоб уже збирався піти. Настав час переходити до плану «Б».

– М-м-м, я хотіла в тебе дещо запитати, – сказала Сільванія. – Ти, часом, репетиторством з англійської не займаєшся? У тебе ж наче тато з Австралії, і ти той…

– Авжеж, – відповів Якоб.

– А ти не міг би позайматися зі мною англійською? Маю останнім часом жахливі оцінки з неї, – забувши про все на світі, брехала Сільванія.

– Нема питань. Коли почнемо? – Якоб насилу-таки зрозумів, на що натякає Сільванія.

– Сьогодні після уроків? У мене? Я мешкаю на вулиці Ліндевег, 23, – випалила Сільванія.

– Домовилися!

– Чудово! – засяяла Сільванія.

– Тоді бувай!

– Ти впевнена, що запрошувати Якоба до нас – вдала ідея? – запитала Дака, яка стала мимовільним свідком розмови.

– А чом би й ні? Гаразд, я побігла. Треба ж прибратися в кімнаті перед приходом Якоба.

– Ну, як знаєш, – знизала плечима Дака.

Схопивши ранець, Сільванія вибігла з класу, залишивши Даку саму. Збираючи речі, Дака так замріялася, що й не помітила, як Карл-Хайнц вибрався на волю і тепер повзав по столу.

– А ти, дивлюся, сьогодні одинцем самотнім? Де ж твій сіамський близнюк? Бігає за Якобом?

Голос Бенні складно було сплутати з чиїмось іншим голосом. «Fumps, – подумала Дака, – бракувало лише терор-тріо!» Вона продовжувала копирсатися в портфелі, намагаючись не звертати уваги на Бенні, Міссі Майстер і Кіллу К., які оточили її зусібіч.

Тут на очі Міссі навернувся Карл-Хайнц.

– Ух ти, дивіться: який величезний равлик! – вигукнула вона.

Не встигла Дака отямитися, як Ліфчик двома пальцями схопив п’явку і, посміхаючись, почав розгойдувати її з боку в бік. Карл-Хайнц жалібно пищав.

– Карл-Хайнц! – із жахом вигукнула Дака. – Віддай! Це моє!

Вона спробувала відібрати п’явку в Ліфчика, але той підняв руку ще вище.

– Тримайте її! – зашипів він своїм друзям.

Міссі Майстер і Кілла К. схопили Даку. Та відбивалась щодуху, але сьогодні, як на зло, сили підводили її.

– Fumps! Навіщо ти з нами так? – осатаніло кричала вона Бенні.

– Це помста, – гаркнув Ліфчик і вибіг з класу з Карлом-Хайнцом у руці. Слідом за Бенні, відкинувши Даку до дошки, з класу вилетіла і решта членів терор-тріо. Щільно зачинивши за собою двері, вони навалилися на них, щоб Дака не могла вибігти.

– Якщо ти щось зробиш Карлу-Хайнцу, тобі це так не минеться! – билася в зачинені двері Дака.

– Авжеж, зроблю! Ще і як зроблю! Можеш не сумніватися! – ревів Бенні у відповідь.

У такій ситуації могли допомогти тільки вампірські суперсили. Дака примружила очі і спробувала метнути в двері вогняний погляд. Усе марно! Дака почервоніла від напруги. Вона зібрала останні залишки сили, але все, на що спромоглася, – на маленьку димову хмарку. Невже вона розучилася не тільки літати, а й метати вогняні погляди?

Ззовні пролунав писк.

– Карл-Хайнц! – кричала Дака, відчайдушно тарабанячи кулаками в двері.

– А нумо подивімося, як цей черв’як горить! – пролунав голос Бенні. За дверима заклацали запальничкою. Карл-Хайнц бився в паніці.

Розлючена Дака спробувала вибити двері, та все марно. Ззовні чувся мерзенний регіт терор-тріо і сумний писк Карла-Хайнца.

– Гей, ви, ідіоти, випустіть мене, а то…

– А то що? – глумливо запитав Ліфчик.

Але тут Дака почула ще один голос.

– Знову ви!

Слава кажанам, це був шкільний доглядач.

– І це – майбутнє нашої країни, – бурчав він.

– Хай йому грець! – заквилив Ліфчик.

Почувся тупіт. Двері відчинилися. Перед Дакою стояв шкільний доглядач. На підлозі лежав Карл-Хайнц, якого Ліфчик, тікаючи, впустив. Дака відразу ж підняла вихованця і міцно притиснула до себе.

– Карл-Хайнц, мій бідний, маленький Карл-Хайнц, – шепотіла вона, намагаючись заспокоїти улюбленця. – Дякуємо! Величезне трансільванське спасибі вам, гере доглядачу. Ми ніколи не забудемо вашої доброти!

Ледь оговтавшись від пережитого шоку, Дака щодуху пустилася додому. Їй потрібно було терміново повисіти вниз головою і послухати «Криптон Крекс». І звичайно, погладити Карла-Хайнца.

Вдома передпокій було завалено кришками для унітаза, що напередодні вигадливо оздобила Ельвіра. Присівши на вільний від кришок клаптик підлоги, Дака почала розшнуровувати черевики. З кухні чулися голоси батьків. Вони так захопилися розмовою, що навіть не помітили, як увійшла Дака.

– Не знаю, що й думати. Звідки ми можемо знати, як вплине перехідний вік на наших дівчаток? Та з ними може статися все, що завгодно! Мені навіть уявити собі страшно що. Та й ти, Міхаю, навряд чи здатний зараз тримати ситуацію під контролем. Ти все знаєш про чистокровних вампірів, а не про покручів.

При згадці про чистокровних вампірів Дака підібралася ближче до кухонних дверей.

– Усе буде гаразд, кохання моє. Ти, як завше, занадто переймаєшся! – намагався заспокоїти Ельвіру Міхай.

– У мене в довіднику написано, що у підлітковому віці зв’язки між клітинами мозку повністю змінюються. Може, у Даки це негативно позначилось саме на здібностях до польоту.

– Gumox, Ельвіро. Неможливо розучитися літати. І до того ж, бачила б ти Сільванію! Вона ніколи так добре не літала, як учора, і ще ніколи це не приносило їй стільки задоволення! Якщо вона провадитиме так і далі, з неї вийде справжнісінький вампір!

– Що? – прошепотіла Дака. – Сільванія – вампір?

Картина починала прояснюватися.

Дака згадала звірячий апетит сестри сьогодні вранці, муху, з’їдену на уроці… І раптом спалахнув здогад: Якоб! Дака так розхвилювалася, що втратила рівновагу і впала на одну з кришок для унітазів. Якоб прийде за лічені хвилини! А що, як Сільванії стукне в голову ним пообідати?..

Облога на вулиці Ліндевег

Дірк ван Комбаст був украй збуджений. На території будинку № 21 відбувалися найсерйозніші військові навчання за всю історію вулиці Ліндевег.

Дірк гарненько подбав про амуніцію: озброївся справжньою помповою рушницею і вдосталь запасся голівками часнику, що чудово підходили на роль патронів. Не забув він і про маскування: надів новісінький захисний костюм і вимазав обличчя чорною фарбою.

Було спекотно. Але пріючи і знемагаючи під палючим сонцем, Дірк пам’ятав, заради кого все це робить. Ще трохи – і він всипле цим бридким вампірам! Він помститься їм за свою матусю!

До сусідського будинку прямувала якась цивільна особа. Стать – чоловіча. Вік – близько дванадцяти років. Колір волосся – темно-русявий. Одягнений у джинси і кеди. «Попередити про небезпеку! Негайно!» – віддав собі наказ Дірк ван Комбаст.

– Не ходи туди, – прошипів він через огорожу. – У цьому будинку живуть вампіри. Справжні вампіри!

Почувши шепіт, Якоб став навшпиньки і глянув поверх огорожі. Уздовж неї пересувався по-пластунськи якийсь дивний чоловік у костюмі кольору хакі та з розмальованим по-бойовому обличчям.

– Ясно, – пробурмотів Якоб і рушив до будинку Цепешів. «Напевно, у кожного є дивакуватий сусід», – подумав він про себе.

Ікластий урок

Якоб от-от мусив прийти, і Сільванія підійшла до дзеркала, щоб переконатися у своєму бездоганному зовнішньому вигляді. Правда, сьогодні її відображення