Читати книгу - "Літо в моїй пам'яті, Руслан Баркалов"

Пробудження не принесло бажаної радості. Ні, ніхто навіть словом не обмовився, що сонце вже майже заходило за горизонт. Все наче було як завжди. Але було щось, що не давало спокою самій Ілоні.

Вона дізналася, що повертаючись з озера, її брат зробив аварію. Не сильну. Без травмованих. Без лишніх світків. Без протоколів. Але річ неприємну. І доволі дорогу. Бо татова машина була побита. Тай ще довелося заплатити тому чоловікові, машину якого він зачепив.

Отже, сон! Але яке відношення має він до братової аварії? Крім того, у вісні був Влад а не Стас. Але думка про те, що це, можливо, було якимось попередженням або віщим сном не покидала дівчину.

До кінця дня вона почувалася погано. Ні не фізично. Тут якраз все було нормально. Але морально вона була пригнічена. Хоча сама навіть не могла відповісти чому?

«Може б то подзвонити Андрієві? – подумала вона. – Хоча він паскудник. Але як не як він теж сам. Хоча би прогулялися».

Той був зовсім не проти. Навіть більше, хлопець обіцяв чекати біля її хвіртки за годину. На подвір’я заходити він боявся. Це Ілона знала. Нічого особливого. Був там один випадок, коли вони з її братом святкували чиїсь день народження. А потім тато застав їх обох в з непристойними продуктами для вдихання.

Те, що хлопці «робили собі інгаляції» знали всі. І батьки в тому числі. Але щось аж вдома. Прямо на сходах будинку. Ну це було явно нахабно з їхнього боку. Отаке воно, батьківське виховання. Фальш тай годі. Але нічого не поробиш, бо Роман Миколайович, тато Ілони і Стаса, добре «виписав» обом тоді. А Стасові навіть заборонив на два тижні виходити в місто.

Це було давно. І все наче б то забулося. Але певний привид страху або може навіть і сорому залишився. І слава Богу.

Тож Андрій далі хвіртки йти боявся. Може і на краще. Нащо аби мама бачила її з ним?