Читати книгу - "Називай мене Мері..."

Характер.

Так гартувалася сталь.

У Донецьку, як і всюди на Донбасі, не виживали — жили і якщо не досягали мети, то бодай почувалися в відносній безпеці лиш ті, хто обирав жорсткий стиль спілкування. Грубий, як підошва. Шорсткий, наче наждак. Різкий: радше боєць, ніж дипломат. Переговори і взагалі будь-які домовленості — лише з демонстрацією сили, і перемагає сильніший. Слабких тут зігнуть, розчавлять, і передусім це стосувалося жінок. Віра для себе такої долі не хотіла.

Вона була яскравою зовні і мала сталевий стрижень усередині.

Нажила від того проблем.

Поки вчилася на юриста, викладачі-жінки ненавиділи за те, за що любили вчителі-мужчини. Голова йшла обертом від плутанини. Віра ніяк не могла зрозуміти справжній рівень своїх знань та здібностей. Бо жінки відверто, підкреслено валили першу красуню університету, натомість чоловіки відчайдушно фліртували й наввипередки робили поблажки.

Ані те, ані те Вірі не всміхалося. Але без лиха не мала б і добра: її особиста сталь почала гартуватися вже тоді. Навчилася тримати й відбивати удари, довела, що має не лише вродливе личко й порцелянову голову, навчання закінчила з відзнакою. В адвокатуру не пішла. Була нагода влаштуватися юрисконсультом на одне з багатих престижних донецьких підприємств — не схотіла. Застосувала весь шарм, аби опинитися там, куди навіть університетські лузери не рвалися.

Карний розшук.

Щоправда, в поля, до реальної роботи її довго не підпускали. Спершу Віра протестувала. Потім один мудрий ветеран на пальцях пояснив: публіка, з якою доводиться мати справу, не сприймає серйозно слідчу, яку простіше уявити на глянцевій обкладинці напівголою, аніж у казенному кабінеті, вбраною строго й консервативно. Найогидніші типчики, висмикнуті з міських та приміських шалманів, на допиті починали пускати бісики, натякаючи або прямо кажучи — їй тут не місце. Жінки ж, п’яниці та наркоманки, вбивці нагуляних немовлят і остогидлих коханців, перед нею замикалися в непробивний панцир. Дехто ще й письмово вимагав поміняти слідака.

Зрештою Віра змирилася, отримавши більш-менш спокійну, компромісну посаду в міській прокуратурі, де й познайомилася з Іваном Холодом. Майбутній чоловік був адвокатом і впрягався за всякого, у кого відтискали бізнес. Під його впливом Віра навіть переглянула погляди на життя, попрощалася з чинним місцем роботи й пішла в приватну адвокатську контору.

Дітей не заводили. Чоловік дуже хотів, момент відтягувала сама Віра. Щораз уявляла, як доведеться відійти від звичного життя, що перетворилося на щоденну боротьбу. Ту саму бурю, в якій вона вбачала спокій. Не готова була сидіти вдома, спати й прокидатися тільки разом із немовлям, зануритися в звичні, навіть бажані багатьом материнські турботи. Не уявляла, як дзвонитиме Іванові щодня, аби не забув купити підгузки, молочні суміші, ще якісь необхідні речі. Й намагалася не признаватися собі, якомога далі гнала думку про перспективу зіпсувати форму грудей, свою тиху гордість. Боялася — втратять пружність, перетворяться на вуха спанієля, чоловік перестане заводитися від них. Хоч знала: у них з Іваном склалося не через її бюст та взагалі зовнішність, за що любила й поважала його ще більше.

Нарешті, у Донецьку в той час знову починалися локальні збройні змагання, боротьба за черговий розподіл та переділ територій. Міліціонери, котрі принципово не грали на бандитському боці, опинялися в групах ризику. Що далі, то частіше доводилося жити й працювати за формулою: «На війні, як на війні». А це означає втрати, яких не уникнути. Віра не хотіла народжувати дитину, котра ризикує досить скоро стати сиротою.

Коли Івана вбили, вона ще не знала — менш, ніж за рік почнеться справжня війна.

Його підірвали в машині разом із клієнтом біля офісу. Віра в той момент працювала там, і вибухом винесло скло в її кабінеті. Потім писали: вчинено замах на відомого захисника прав, висували версії, кожна з яких, фантастична й надумана на перший погляд, мала право на існування. У довоєнному Донецьку можливим був, здається, навіть озброєний десант інопланетян, котрі мають у регіоні свій інтерес на мільярд доларів. Та готові його відстоювати.

Йти далі Івановим шляхом не випадало. Рідне місто стало для Віри небезпечнішим за зміїне гніздо в період осінньої линьки. Київські приятелі запропонували переїхати, точніше — евакуюватися. Місцеві друзі допомогли швидко й вигідно продати квартиру. А вже в столиці Віра Холод зробила все можливе, аби поміняти рід діяльності.

Тобто — повернутися до того, з чого колись почала.

Карний розшук.

Революція пройшла повз неї. Хоча б тому, що Віра на ставила на перемогу Майдану і взагалі не вірила в Київ, строкате населення якого робило столицю не цілісною, розхристаною, ділило на такі собі спільноти, котрі гуртувалися за інтересами. Так, принаймні, їй здавалося. Дуже скоро події протиставили Донбасу решту регіонів, і Віра сприйняла все боротьбою інших із донецькими. Тут вона не лишала Києву й усім, хто підтягується, жодних шансів. Знала своїх земляків, їхню манеру вести й вирішувати справи. Тому була переконана: монолітний, об’єднаний, чітко мотивований Донбас, на боці якого всі державні ресурси, включно з наділеними владою силовиками, рано чи пізно зігне, зламає, задавить.

Через те тримала нейтралітет. За набутими вдома поняттями цілком могла вважатися зрадницею, аби знайшла можливість підтримувати повстанців. І з тим же успіхом її відторгнуло б київське середовище на спроби терпляче пояснити: там, звідки вона родом, не всі бандити й загалом не треба сприймати нічого однозначно.

Проте війну пустила в себе.

Пояснила собі, чому її рідний край раптом став таким, покликавши чужих.

Прийняти не могла.

Тож лише залізна витримка допомагала спокійно реагувати на закиди щодо донецьких, навіть коли це було напівжартома і на її адресу. Натомість у всьому, що стосувалося роботи, була жорсткою, різкою й послідовною.

Жінка-вовкодав, таке про себе якось почула.

І чудово зрозуміла, чому саме їй керівництво передало — навіть не без урочистих ноток, — справу про ті серійні вбивства.

Мовляв, близьке це вам буде, Віро Павлівно. Особисте, можна сказати.

3

Під кінець минулого листопада біля однієї з пром-зон на Дарниці знайшли труп невідомої.

На вигляд дівчині було не більше двадцяти. Без верхнього одягу, в легкій сукні, під нею — нічого. Ноги босі. Її спершу задушили, потім чимось гострим відкусили соски. Експертиза визначила дату смерті в межах двох діб, проте місцеві охоронці божилися: тіла поруч із їхнім об’єктом дотепер не було. Дівчина перед смертю мала статеві зносини, проте ознак зґвалтування експертиза не виявила.

Встановити