Читати книгу - "Сплячі красуні"

те, що кричав на зборах БВА, і він пробив рукою діру в стіні, і Нана, ридаючи, втекла на другий поверх, не розуміючи, що інколи ти б’єш якусь річ, лише щоб не вдарити людину. Чи та справа з Фріцем Мешаумом, коли він втратив витримку, ніде правди діти, але Мешаум на те заслуговував. Будь-хто, хто отак повівся з твариною, на таке заслуговував.

«На місці цієї кішки могла бути моя дитина», — думав він, ідучи від судді по траві. А тоді: Бум! Той проміжок часу між тим, як він іде, і тим, як сідає в машину, неначе вирізало. Бо раптом він уже в пікапі, їде до будинку на Сміт-лейн і зовсім не пам’ятає, як він у пікап сідав. Спітнілі долоні на кермі, щоки горять, а він усе думає, що на місці кішки могла бути його дитина, хоча це була не думка. Більше схоже на спалахи повідомлення на дисплеї:

похибкапохибкапохибка

моєдитямоєдитямоєдитя

Нана акуратно поклала оцупок бузкової крейди на порожнє місце між помаранчевою і зеленою. Вона ривком підвелася з автомобільної камери і ще кілька секунд стояла, обтрушуючи зад своїх жовтих у квіточках шортів і вдумливо витираючи з пучок крейду.

— Любонько, — погукав Френк, борючись із собою, щоб не закричати. Бо, поглянути лишень, вона ж просто тут, на заїзді, де якийсь п’яний мудак на дорогому авто запросто може її переїхати!

моєдитямоєдитямоєдитя

Нана зробила крок, зупинилася, знов роздивляючись на свої пальці, вочевидь, невдоволено.

— Нано! — так само скарлючено зігнутий над консоллю гукнув Френк. Він ляснув по пасажирському сидінню. Ляснув різко. — Нумо, сюди!

Голова дівчинки смикнулась угору, обличчя сполохане, немов її щойно розбудили зі сну сплеском долонь. Нана почовгала вперед, а коли наблизилася до відчинених дверей, Френк, ухопивши її за перед майки, підтягнув дочку впритул.

— Гей! Ти розтягуєш мені майку, — сказала Нана.

— Це не страшно, — відповів Френк. — Твоя майка зараз не має значення. От я тобі скажу, що має значення, тому слухай мене. Хто їздить тим зеленим мерседесом? З якого він будинку?

— Що? — здавлено перепитала Нана. — Про що ти говориш? Ти порвеш мені майку.

— Ти що, не чуєш мене? Забудь про цю майку нахер!

Ці слова вже вискочили, і він їх ненавидів, але й зрадів, побачивши як її очі скинулися від майки на нього. Нарешті він отримав її увагу. Нана заморгала, хапаючи повітря.

— Гаразд, тепер, коли твоя голова висунулася з хмар, спробуймо розібратися з цим удвох. Ти розказувала мені про якогось дядька, котрий на твоєму газетному маршруті їздить зеленим мерседесом. Як його ім’я? В якому будинку він живе?

– Імені його я не пам’ятаю. Вибач, тату, — Нана закусила нижню губу. — Але його дім — це той, що поряд з отим, де великий прапор. З парканом. На Браярі. На пагорбі.

— Гаразд, — відпустив Френк майку.

Нана не ворухнулась.

— Ти вже перестав злоститися?

— Любонько, я не злостився. — А коли вона нічого не сказала. — Гаразд, злостився. Трішки. Але не на тебе.

Вона на нього не дивилася, тільки терла собі ті чортові пучки об пучки. Він її любив, вона була найважливішим з усього, що він мав у житті, але інколи важко було повірити, що в її голові всі коліщатка крутяться як слід.

— Дякую, доню. — Трохи жару зійшло йому з обличчя, трохи поту випарувалося зі шкіри. — Дякую тобі, зіронько.

— Нічого, — мовила Нана. Вона на чверть кроку відступила, рип підошви кросівки по асфальту неймовірно гучно відбився Френкові у вухах.

Він випрямився на своєму сидінні.

– І ще одне. Зроби мені ласку, тримайся подалі від заїзду. Цього дня принаймні, поки я дещо не владнаю. Тут один чоловік їздить машиною, як скажений. Помалюй у хаті на папері, гаразд?

Вона кусала нижню губу.

— Гаразд, тату.

— Ти ж не збираєшся заплакати, ні?

— Ні, тату.

— От і добре. Така в мене дівчинка. Побачимося в наступний вікенд, гаразд?

Він відчув, як неймовірно в нього пересохли губи. Він запитав себе, що інше він мав зробити, і якийсь голос зсередини йому відповів: «Ну, збіса, що інше ти міг зробити? Можливо, й зміг би, я не знаю, мабуть, це прозвучить абсолютно дико, Френку, але вйо, можливо, ти міг би, курва, не психувати аж отак?» Цей голос був зачудованим варіантом голосу самого Френка, голосом чоловіка, який розслабляється в шезлонгу, в сонячних окулярах і, либонь, сьорбає чай з льодом.

— Гаразд, — кивнула вона йому, як робот.

Поза нею на асфальті було ретельно прорисоване дерево, його крона розкинулася по краю заїзду, а вузлуватий стовбур ішов упоперек. Мох звисав з гілок, і квіти опушували його підніжжя. Коріння його звивалося вглиб до обрисів якогось підземного озера.

— Мені подобається оте, що ти там робила, — сказав Френк і усміхнувся.

— Дякую тобі, тату, — відповіла Нана.

— Я просто хотів, щоб з тобою не сталося лиха.

Усмішка на його обличчі відчувалася, немов прицвяшена.

Дочка засопла й подарувала йому ще один кивок робота. Він зрозумів, що вона ковтає сльози.

— Нумо, Нано… — почав був Френк, але слова, яких він нашукував, розбіглися, коли внутрішній голос засурмив знову, повідомляючи йому, що їй уже задосить. Варто вже припинити це геть к чортам.

— Бувай, тату.

Вона простягнула руку і делікатно пристукнула двері його пікапа. Крутнулася й побігла заїздом, розкидаючи навсібіч оте, що ти там зробила, — сказав свою крейду, просто по своєму дереву, розмазуючи зелень і чорноту його крони. З похиленою головою. Плечі дрижать.

Діти, сказав він собі, не завжди спроможні оцінити, коли ти намагаєшся зробити правильну річ.

4

На столі в Клінта лежали три нічні рапорти.

Перший був передбачуваним, але насторожував: один з чергових офіцерів висловив припущення, що Ейнджел Фіцрой, схоже, доскіпувалася. По сигналу «відбій» Ейнджел намагалася втягнути цього офіцера в дискусію щодо семантики. В Дулінгу строго приписано звертатися до представників влади: «офіцер». Синоніми, як от «назирач» чи «тюремник», не кажучи вже — що самоочевидно — про такі образливі, як «мудак» чи «уйобок», були неприйнятними. Ейнджел спитала в офіцера Веттермора, чи розуміє він англійську мову. «Ясно ж, — сказала Ейнджел, — що ви назирачі. Ви також можете бути й офіцерами, з цим усе гаразд, але не можете не бути назирачами, бо ви назираєте. Хіба ви не назираєте за в’язнями? От пекли б ви пироги, хіба звалися б не пекарем? А якби ями копали, хіба не були б копачем?»

«Утримувану було попереджено, що вона дійшла межі прийнятної дискусії і, якщо не покладе