Читати книгу - "Небіж чаклуна"

вона накотилася й на нижні схили далеких гір, і щохвилини цей молодий світ ставав лагіднішим і м’якшим. Тепер було чутно, як ніжний вітерець шелестить травою. Незабаром з’явилася й інша рослинність, крім трави. Вищі схили покрилися темним вересом. Клапті грубшої й жорсткішої зелені з’явилися в долині. Діґорі не знав, що то таке, поки одна з таких латок не підступила зовсім близько до нього. То була маленька колючкувата рослина, від якої відростали десятки відгалужень, і вона вкривала ці відгалуження зеленню й розросталася в темпі приблизно на дюйм кожні дві секунди. Тепер були десятки цих рослин навколо нього. Коли вони стали такими самими заввишки, як він, Діґорі нарешті побачив, що це таке.

– Дерева! – вигукнув він.

Прикро було те, як сказала згодом Поллі, що вони не могли милуватися всім, бо їх не залишали у спокої. Коли Діґорі вигукнув: «Дерева!», то мусив відстрибнути вбік, бо дядько Ендру знову крадькома наблизився до нього, маючи намір залізти до його кишені. Дядько Ендру не досяг би багато успіху, якби він його досяг, бо націлився на праву кишеню Діґорі, досі будучи переконаним, що зелені кільця – це кільця повернення додому. Але, звичайно, Діґорі не хотів утрачати жодного.

– Стійте! – крикнула Відьма. – Відійдіть назад. Ні, ще далі назад. Якщо хтось підійде ближче ніж на десять кроків до будь-кого з дітей, я проломлю йому череп.

Вона тримала в руці сталевий брус, який відірвала від ліхтарного стовпа, готова його кинути. Схоже, ніхто не сумнівався в тому, що вона не схибить, якщо його кине.

– Отже, ви хочете повернутися до власного світу разом із хлопцем і залишити мене тут, – сказала вона.

Темперамент дядька Ендру нарешті подолав його страх.

– Так, мадам, не сумнівайтеся, що я хочу повернутися у свій світ без вас, – сказав він. – І я маю на це повне право. Ви ставилися до мене ганебно й жорстоко. Я зробив усе від мене залежне, щоб показати вам наш цивілізований світ, наскільки міг. І як ви мене винагородили за це? Ви пограбували – я мушу повторити це слово – пограбували високошановного ювеліра. Ви примусили мене замовити вам надзвичайно дорогий – якщо не сказати, показний – ланч, хоч для цього я мусив віддати в заклáд свій годинник і свій ланцюжок (а я мушу сказати вам, мем, що ніхто з нашої родини ніколи не віддавав нічого в заклáд, крім мого кузена Едварда, але він служив у кінноті). Протягом того нестравного ланчу, – я досі почуваюся зле після нього, – ваша поведінка й розмова привабила несхвальну увагу всіх присутніх. Я відчуваю, що я тоді публічно себе зганьбив. Я більше ніколи не наважуся прийти до того ресторану. Ви напали на поліцію. Ви украли…

– О, замовкніть, шановний пане, стуліть пельку, – сказав власник кеба. – Зараз треба спостерігати й слухати, а не базікати.

А й справді було, що спостерігати, й було, що слухати. Дерево, на яке звернув увагу Діґорі, стало тепер високим буком, який розкинув гілля над його головою. Вони стояли на холодній зеленій траві, поцяткованій, маргаритками й жовтцем. Трохи далі, понад берегом річки виросли верби. На другому березі піднялися густі хащі смородини, бузку, диких троянд і рододендронів. Кінь жадібно поглинав пучки свіжої зеленої трави.

Тим часом пісня Лева і його горда хода туди-сюди, вперед і назад не припинялися. Найтривожнішим було те, що з кожним своїм обертом він підходив до них чимраз ближче. Для Поллі пісня Лева здавалася все цікавішою, бо їй гадалося, вона вже бачить зв’язок між музикою і тим, що відбувалося. Коли лінія темних ялин піднялася над кряжем, який був на відстані сотні ярдів, вона відчула, що ті пов’язані з глибокими і довгими нотами, які Лев проспівав на секунду раніше. А коли він перейшов на швидкі легші ноти, то вона не здивувалася, побачивши, як навкруги з’явилися примули. Таким чином, переживаючи напад глибокого хвилювання, вона відчула цілковиту переконаність у тому, що всі рослини виходять (як вона висловилася) «з голови Лева». Коли слухала його пісню, вона чула, як він вибудовує в ній різні речі; коли вона озиралася навколо себе, то їх бачила. Це так хвилювало її та збуджувало, що вона не мала часу боятися. Але Діґорі та власник кеба не могли трохи не нервувати, коли за кожним своїм обертом Лев підходив до них щораз ближче. Що ж до дядька Ендру, то він клацав зубами, але коліна йому так тремтіли, що він був неспроможний кинутись навтіки.

Несподівано Відьма хоробро ступила назустріч Леву. Він усе наближався, співаючи, повільною і важкою ходою. Він уже був від них на відстані дванадцятьох ярдів. Вона підняла руку й кинула сталевий брус прямо йому в голову.

Ніхто, а тим паче Ядіс, не схибив би на такій відстані. Сталевий брус ударив Лева між очима. Він відскочив від його лоба й упав на траву, важко гупнувши. Лев ішов собі далі. Його хода не була ані повільнішою, ані швидшою, ніж раніше. Ви не могли б угадати, чи він бодай відчув, що його вдарили. Хоч його м’які лапи не створювали шуму, але ви відчували, як земля тремтить під його вагою.

Відьма закричала й кинулася навтіки; через кілька секунд вона зникла між деревами. Дядько Ендру обернувся, щоб побігти за нею, перечепився через корінь, і впав обличчям у невеличкий струмок, який збігав униз, щоб приєднатися до річки. Діти не ворухнулися. Вони навіть не були впевнені, що їм хочеться втікати. Лев не звертав на них уваги. Його величезна червона паща була роззявлена, але він співав, а не рикав і не гарчав. Він пройшов біля них так близько, що вони могли б доторкнутися до його гриви. Вони страшенно боялися, що він обернеться й подивиться на них, але, хоч як дивно, а вони водночас хотіли, щоб він на них подивився. Але з того, як він байдуже їх проминув, можна було подумати, що вони невидимі й не мають запаху. Коли він пройшов повз них на кілька кроків уперед, він обернувся, знову їх проминув і подався в напрямку сходу.

Дядько Ендру, відкашлюючись і відпльовуючись, зіп’явся на ноги.

– Тепер, Діґорі, – сказав він, – ми позбулися тієї жінки, а страшний лев пішов геть. Дай мені твою руку й негайно надінь кільце.

– Відійди, – сказав Діґорі, відступаючи. – Тримайся далі від нього, Поллі. Підійди до мене. А тебе, дядьку Ендру, я остерігаю: ступиш ще один крок – і ми зникнемо.

– Зроби негайно те, що я тобі наказую, сер, – сказав дядько Ендру. – Ти геть неслухняний хлопець із поганою поведінкою.

– Не бійся, – сказав Діґорі. – Але ми хочемо залишитися тут і побачити, що