Читати книгу - "Книга кладовища"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Здається, він про вас забув, — зауважив хлопчик. — І я впевнений, що він сам уже давно помер.
— МИ — ВИНИЩУВАЧ. МИ ОХОРОНЯЄМО.
Ніх задумався, скільки ж минуло років, відколи глибока могила всередині пагорба ще була полем, і зрозумів, що це було дуже, дуже давно. Він відчував, як Винищувач оплітає його хвилями страху, наче якась хижа рослина — ліанами. Овенсу стало морозно, рухи вповільнилися, наче його просто в серце вкусила якась арктична гадюка й погнала свою крижану отруту крізь усе його тіло.
Він ступив крок уперед, опинився біля кам'яного виступу, простягнув руку й торкнувся пальцями холодної брошки.
— С-С-С! — засичав Винищувач. — МИ СТЕРЕЖЕМО ЦЕ ДЛЯ ХАЗЯЇНА.
— Він не буде проти, — мовив Ніх. Хлопець відступив крок назад і рушив до кам'яних сходів, оминаючи висохлі рештки людей і тварин на підлозі.
Немов примарний дим, Винищувач сердито звивався маленькою кімнатою. Та потім угамувався.
— ВОНА ПОВЕРТАЄТЬСЯ, — промовив він своїм сплутаним потрійним голосом. — ЗАВЖДИ ПОВЕРТАЄТЬСЯ.
Ніх якнайшвидше піднявся сходами в пагорбі. Якоїсь миті йому здалося, що його хтось переслідує, але коли він вибрався нагору в мавзолей Фробішера і вдихнув холодне передсвітанкове повітря, позаду нікого не було.
Овенс сидів на вершечку гори і тримав брошку. Спочатку та здалася йому чорною, але коли зійшло сонце, стало видно, що камінь у чорній металевій оздобі запаморочливо червоний. Завбільшки він був з яйце вільшанки, і, як Ніх вдивлявся у камінь, йому здавалося, що там, у камінному серці, очах, душі — глибоко у криваво-червоному світі — щось ворушиться. Якби Ніх був малим дитям, йому захотілося б покласти камінь до рота.
В оправі камінь тримали чорні металеві защіпки, схожі на пазурі, які обрамляло ще щось. Це щось дуже скидалося на змію, але голів у неї було якось забагато. Ніх замислився, чи не такий вигляд при денному світлі має Винищувач.
Хлопчик пішов униз, обираючи найкоротший з відомих шляхів, через переплетіння плюща, яке ховало родинний склеп Бартлбі (і було чути, як усередині вони бурмотіли й мостилися вже спати), і далі, далі, крізь ґрати на Гончарне поле.
— Лізо! Лізо! — покликав він і роззирнувся.
— Доброго ранку, юний бевзю, — відгукнувся Лізин голос.
Її саму видно не було, але Ніх помітив тінь під глодом, яка з наближенням ущільнилася у щось перламутрове і прозоре в ранковому світлі. Щось, схоже на дівчинку. Щось сірооке.
— Я вже мала б спати, — пробурчала вона. — Що за нагальні справи?
— Це з приводу твого надгробка, — відповів Ніх. — Я б хотів знати, чи є в тебе побажання щодо надписів.
— Ім'я. На ньому має бути моє ім'я з великою «Е» — Елізабет, як та стара королева, що померла, коли я народилася, і великою «Ге» — Гемпсток. Більше можна нічого не писати, бо решту літер я так і не вивчила.
— А дати? — допитувався Ніх.
— «Віль Завойовник і десять-шість-шість»,[6] — проспівала вона в шепоті світанкового вітру, що гуляв у гілках глоду. — Хай буде велика «Е», якщо твоя ласка. І велика «Ге».
— А що ти робила? Ну, поки не стала відьмою?
— Я була пралею, — відповіла мертва дівчинка, і коли сонячне світло заполонило пустир, Ніх стояв там сам-один.
Була дев'ята ранку, час, коли весь світ спить. Але Ніх спати не збирався. Зрештою, в нього було завдання. Хлопцеві було вісім, і ніщо у світі за межами цвинтарних ґрат не могло його налякати.
Одяг. Йому знадобиться одяг. Звичайне його вбрання, сірий саван (і Ніх це знав точно), не підходило. На кладовищі, де сірий камінь і сірі ж тіні, — то одна річ. Але він збирався кинути виклик світові за цвинтарним муром, і вигляд треба було мати відповідний.
У каплиці за зруйнованою церквою був деякий одяг, але Ніх не хотів туди йти навіть удень. Він був готовий виправдовуватися перед паном і пані Овенс, але аж ніяк — перед Сайласом. Хлопцю ставало соромно на саму думку про гнів чи — ще гірше — розчарування у темних очах опікуна.
У далекому кутку кладовища стояла хатинка садівника, маленька зелена будівля, де пахло моторним мастилом і стояла, іржавіючи потроху, стара газонокосарка, а разом з нею — найрізноманітніший садовий реманент. Будиночок покинули, коли на пенсію пішов останній садівник, а було це ще до Овенсового народження; тепер цвинтар доглядала міська рада (раз на місяць, з квітня по вересень, когось присилали косити траву й чистити доріжки), а ще ним опікувалися тамтешні добровольці з «Друзів кладовища».
Речі в хатинці захищав здоровезний навісний замок, але Ніх уже давно знайшов розхитану дошку у стіні. Й інколи, коли йому хотілося побути на самоті, посидіти, подумати, він приходив у будиночок садівника.
І весь цей час на дверях висіла коричнева робоча куртка, забута чи залишена багато років тому, і пара поплямованих зеленим садових джинсів. Джинси були завеликі, але Ніх закачав штанини, щоб видно було ступні, з коричневого садового джгута зробив пасок і підв'язався навколо талії. У кутку стояли чоботи, Ніх приміряв і їх, але вони були такі великі, обліплені брудом і цементом, що він навіть човгати в них не міг, а при спробі ступити крок чоботи лишалися на підлозі. Хлопець пропхнув куртку крізь щілину між дошками, протиснувся сам і вже тоді одягнувся.
Він подумав, що як закасати рукави, то буде цілком нівроку. Овенс запхав руки у великі кишені куртки й почувався справжнім чепуруном.
Підійшовши до головної брами, Ніх визирнув крізь ґрати. Дорогою повз нього прогримів автобус, на вулиці — машини, гамір і крамниці. Позаду — прохолодна зелена тінь, хащі дерев і плюща — дім.
Із калатанням серця Ніх ступив крок у світ.
* * *
Ебенезер Болґер за своє життя надивився на всіляких диваків — якби ви були власником такої крамниці, як в Ебенезера, ви б теж таких багато бачили. Крамничка його, загублена у лабіринті вулиць Старого міста, була почасти антикварною, почасти крамничкою уживаних речей, почасти ломбардом (навіть сам Ебенезер достеменно не знав, де починалося одне і закінчувалося інше), і вабила диваків та незвичайних людей. Одні хотіли щось купити, інші мали потребу щось продати.
Ебенезер Болґер робив гроші за прилавком, купував і продавав, але під прилавком і в задній кімнаті торгівля йшла ще краще, коли він приймав, а потім тишком збував речі, які навряд чи можна роздобути чесним шляхом.
Його діло було айсбергом. На поверхні лежала тільки запилюжена крамничка. Решту ж було ретельно
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга кладовища», після закриття браузера.