Читати книгу - "Дюна"

Принцеса Ірулан. Аналіз: Арракійська криза [Для обмеженого використання: Б. Ґ., шифр АР-81088587]

Леді Джессіка стояла посеред арракінського палацу, оточена власним майном, яке пакунками розташувалося в кутках парадної зали й захаращувало весь вільний простір. Коробки, валізи, картонні ящики, футляри — деякі вже частково розпаковані. Вона почула, як вантажники принесли в передпокій іще частину речей із корабля Гільдії.

Джессіка стояла посеред зали. Повільно повертаючись, вона дивилася то вгору, то навкруги, вивчала затінену різьбу, тріщини й глибокі западини вікон. Велетенський анахронізм кімнати нагадав їй про Сестринську Залу в школі Бене Ґессерит. От тільки там ця дисгармонія випромінювала тепло, а тут же все було лише похмурим камінням.

«Певно, якийсь архітектор занурився в далеке минуле, — подумала вона, — щоб віднайти ці підкріплені опорами стіни й темні портьєри». Склепінна стеля здіймалася на два поверхи вгору. Там простягалися чудові бантини, які — вона була певна щодо цього — перевезли на Арракіс через увесь космос за божевільні кошти. На жодній із планет цієї системи не росли дерева, з яких можна було б виготовити їх — хіба що це лиш імітація дерева.

Але вона не вірила в таке.

У добу Старої Імперії ця будівля була урядовим палацом. А тоді мало хто переймався витратами. Так велося ще задовго до того, як Харконнени вибудували своє нове місто-гігант Карфаг — дешеву, вульгарну місцину за двісті кілометрів на північний схід через Сплюндровані землі. Лето вистачило мудрості обрати за столицю саме це місто. Ймення його — Арракін — добре звучало й повнилося традицією. Та й саме місто було меншим, тому його простіше зачистити й обороняти.

Знову пролунав гуркіт коробок, які вивантажували в передпокої. Джессіка зітхнула.

Праворуч від неї до картонного ящика притулилася картина з портретом батька Герцога. Мотузка звисала з неї, наче пошарпана оздоба. Інший її шматок Джессіка досі тримала в руці. Край картини лежала голова чорного бугая, причеплена до відполірованої дошки. Та голова видавалася темним островом у морі зібганого паперу. Дошка лежала на підлозі, й блискуча морда бика вказувала на стелю, неначе звір ладен був щомиті заревіти, кинувши виклик лункій тиші кімнати.

Джессіка запитувала себе, що ж змусило її розпакувати перш за все ці дві речі — голову та портрет. Вона знала, що в її діях ховався символічний зміст. Відколи Герцогові закупники забрали її зі школи, вона ще ніколи не відчувала такого страху та непевності.

Голова та картина.

Вони загострювали її збентеження. Жінка здригнулася й кинула погляд на розрізи вікон високо вгорі. Щойно звернуло з полудня, але небо в цих широтах здавалося чорним і холодним — значно темнішим за теплу блакить Каладана. Її пройняла туга за домом.

Ти так далеко, Каладане.

— Ось ти де!

Голос належав Герцогові Лето.

Вона обернулася і побачила, як він крокує зі склепінного коридору до обідньої зали. Його чорний робочий мундир із червоним гербовим яструбом на грудях зім’явся і вкрився пилом.

— Я боявся, що ти можеш заблукати в цьому моторошному місці, — мовив він.

— Цей дім — холодний, — відповіла Джессіка. Вона дивилася на його високу постать, смагляву шкіру, яка нагадувала їй про оливкові гаї та золотаве сонце, що виблискувало на синіх водах, й оповиті серпанком сірі очі. І все ж таки його обличчя здавалося трохи хижим — худим, обрамленим гострими кутами й гранями.

Раптом вона злякалася цього чоловіка, і страх стиснув їй груди. Лето став таким диким, шаленим, відколи вирішив підкоритися імператорському наказові.

— У всьому місті віє холодом, — мовила вона.

— Брудне, запилюжене, маленьке гарнізонне містечко, — погодився він. — Але ми це змінимо. — Герцог роззирнувся залою. — Тут — приймальні покої для врочистих заходів. Я щойно оглянув родинні кімнати в південному крилі. Вони значно приємніші. — Він підступив ближче й торкнувся до руки Джессіки, милуючись її величністю.

І знову зацікавився її невідомими предками — можливо, Дім відступників? Якась буремна гілка правлячої династії? Вигляд вона мала величніший, ніж особи імператорської крові.

Під вагою його погляду вона трохи відвернулася й тепер стояла до нього в профіль. І Лето збагнув, що не було єдино точної риси, яка витворювала її красу. Овал обличчя облямовувало волосся кольору відполірованої бронзи, широко розставлені очі були зеленими і ясними, як ранкові небеса на Каладані. Ніс — маленький, рот — широкий і чуттєвий. Її фігура була красивою, але непримітною: висока, з вигинами, пом’якшеними худорлявістю.

Він пригадав, що сестри-послушниці зі школи називали її сухореброю, — так переповідали йому закупники. Однак той опис був надто спрощеним. Джессіка повернула королівську вроду в рід Атрідів. Лето тішився, що Пол схожий на неї.

— Де Пол? — запитав він.

— Десь у будинку. У нього зараз урок із Юе.

— Певно, у південному крилі, — зауважив він. — Здається, я чув голос Юе, та мені бракувало часу зазирнути. — Він із сумнівом глянув на неї. — Я прийшов сюди тільки для того, щоб повісити ключ від замку Каладан в обідній залі.

Затамувавши подих, вона притлумила в собі бажання взяти його за руку. Повісити ключ — отже, ухвалити остаточне рішення. Але зараз був не той час і не те місце, щоб шукати розради.

— Коли ми прийшли, я бачила, як над будинком майорів наш стяг.

Він зиркнув на портрет батька.

— Де ти збираєшся почепити його?

— Десь тут.

— Ні, — відповідь була чіткою й остаточною. Джессіка могла б удатися до хитрощів, щоб переконати його, але пряма суперечка буде марною. І все ж таки вона вирішила спробувати, навіть якщо робила це лише, щоб нагадати собі, що не хитруватиме з ним.

— Мілорде, — мовила вона, — якби ви тільки…

— Моя відповідь — ні. Я, на свій сором, потураю тобі в більшості питань, але не в цьому. Я щойно прийшов із їдальні, де є…

— Мілорде! Будь ласка.

— Люба, доводиться обирати між твоїм травленням і моєю родовою честю, — відказав він. — Вони висітимуть в обідній залі.

Вона зітхнула.

— Так, мілорде.

— Ти можеш за звичкою їсти у своїх покоях, коли забажаєш. Я лише чекаю, що на офіційних урочистостях ти посядеш належне тобі місце.

— Дякую, мілорде.

— І не поводься зі мною так холодно й офіційно! Дякуй, що я так і не одружився з тобою, люба. Тоді сидіти зі мною за столом під час кожної трапези було б твоїм обов’язком.

Вона кивнула з незворушним обличчям.