Читати книгу - "Маріупольський процес"

Щось вона нині була геть інша. Чи то так дерево на людину впливає, повертає у дитинство… Робить особливо довірливим.

Із висоти своєї гілки вона навіть показала йому мапу під баргароном. Він нічого у тій плямі витолоченої землі не побачив.

– Ти просто погано уявляєш собі карту України, – наполягала вона. – Хоча лінія трави справді трохи поїхала. Але ж глянь: хіба не нагадує песика з крилами? Ну, таке песеня-пташеня, хіба ні?… Із мордою французького бульдога?… Он же твій Львів! А там Донецьк, Луганськ, Маріуполь… Карту України знаєш, укр щасливий?

Він її виправив: «укре». Бо звертання.

– А «укр» тобі нормально? – нарешті усміхнулася вона. – Це тебе не принижує?

– Мене принизити важко, – сказав він.

17

Вони це зробили. Долівка кімнати являла собою тепер цілковито перероблену основу для майбутньої підлоги. Верхній шар бетону мав «узятися», застигнути і чекати на дошки, але це вже буде турбота когось іншого. Роман свою роботу виконав, і Ольга була його помічницею, вони впоралися удвох. Він стер піт із чола рукою навідліт.

– Приймай роботу, хазяйко.

Вона сказала братові, зателефонувавши: обов’язково прийди сьогодні, чуєш? – Ну не знаю, сказав він, чи матиму час. – Обов’язково приїдь, повторила вона з притиском, ти вже тиждень вдома не був.

Ледь почало вечоріти, коли перед ворітьми загальмувало авто. Скреготнула хвіртка. Брат ішов, розмовляв по телефону. На порозі літньої кухні зупинився, у двох метрах від баби Ані, вона сиділа у кріслі, показав Ользі рукою: тихо. Усі мовчали, лише з боку балки, звідти, де старі вишні, лунало рипіння колодязної корби та дзенькіт ланцюга – Роман набирав воду у відра. Брат розмовляв з якимсь Резо. Із бородою на випаленому сонцем обличчі він сам усе більше був схожий на кавказця і усе менше на її брата Вітька, на того Вітька, з яким вони бігали на ставок купатися й руками дерли – ловили тобто – раків з-під берега.

– Їсти будеш? – запитала Ольга, коли брат переступив поріг.

– Ні, – але побачив пиріжки, вхопив одного. – Що ти хотіла?

– Роботу зроблено, він сьогодні верхню стяжку закінчив.

– Йоханий бабай! Яка важлива, йо-майо, причина! Ну, показуй, – рушив до хати.

– Ви домовлялися, – задріботіла навздогін, нагадуючи, – ти казав, він зробить стяжку, і ви його відпустите. Чи обміняєте. Він свою роботу зробив.

Вітьок жував пиріжок, притримуючи свій автомат, як кота на руці.

– Я маю дві хвилини.

У кімнаті присвиснув: ай, молодца! Добро! Дошки наступного тижня привезуть, але сирі, їм треба дати як слід висохнути, – перехопив погляд Ольги. – А твого я завтра-післязавтра заберу. У нас там є чим зайнятися. Чуєш, що кажу? Чого мовчиш?

Ольга дивилася в усі очі.

– Ти ж обіцяв. Казав, щойно він закінчить з підлогою, ви його обміняєте. Ти казав.

– Ситуація змінилась.

– Вітьок, ти обіцяв.

– Наївняк ти, сестричко. – Вітьок спробував обійняти сестру, від нього пахло чимось чужим, неприємним. – Курочка ти наша і чаєчка, як каже мама. Ти що, повірила?

– А ти що, жартував?

– Я тоді так думав. А тепер думаю інакше. Нехай ще попрацює. Він нам тут потрібний, а при першій нагоді – поміняємо.

– Це ти зараз так думаєш? Хочу уточнити.

– Ольго, що за…? – він міцно вилаявся.

– Ти сам йому про це скажеш? – Ольга вчепилася у брата реп’яхом.

– Сам і скажу. Прийде час – скажу.

– Так нечесно, Вітьок.

– Не Вітьок, а Тарпан.

– Ти що там, обкурився? Тарпан!

– Жартую, – розреготався він. – Таке враження, що це ти тут обкурилася. Чи ні?… Чи ти втріскалася у нього?

– Тю!

– Ні, ти скажи, втюрилася? – змовницьки підморгнув.

– Та пішов ти разом з ним! На чорта він мені здався! Так іноді… аванси надсилаю… надихаю на роботу.

Задзеленчала братова мобілка.

– Так, все! Я пішов!

– Ану стій! Стій, кажу. Ти думаєш, пообіцяв, забув – і все нормально?

– Сказилася, чи що? Чого кидаєшся? Тобі ж краще. До себе його заберемо, там теж є що робити, а тоді знову сюди перекинемо.

– Ти ж говорив: із цементом закінчить – і все, крапка. Обміняєте!

– Йоханий бабай! «Обміняєте»! Думаєш, це так просто? І за кого горло дереш, ти подумала?

– Він тут, може, й ні до чого. Тут ти до чого. Захотів, сказав – і не зробив. Захотів – інше сказав. Де гарантія, що зробиш?

Роман стояв у сінях. Що мав почути, він вже почув. Зайшов до хати, відхиливши двері, по щось тепле з одягу для баби Ані, босий, бо скинув берці після роботи. Його зупинили голоси за прочиненими дверима кімнати без підлоги – слова гулко лунали у порожніх стінах. І ось дізнався дві новини, і навіть важко розібратися, яка з них зачепила більше: та, що завершення роботи не означає звільнення з полону, чи та, що Ольга кокетувала з ним, бо заохочувала до ударної праці.

Він рушив з місця, не ховаючись. Одразу й згадав: він без тягаря на нозі. Дістанеться Ользі за самоуправство, як брат побачить. Постояв, подумав, розвернувся й пішов надвір. Та й що він міг сказати тому хлопцю? Усе й без розмов зрозуміло.

За дверима, у нього за спиною, сварилися брат із сестрою.

– Ще ти мене вчитимеш! Багато вас таких, научальників! Сам знаю, що робити!

– Та йди вже куди йшов…

– От чума!

Глянули ворогами одне на одного.

– Іноді я тебе ненавиджу! – Ольга перша вийшла з порожньої кімнати.

За хвилину гримнула хвіртка – до баби Вітьок-Тарпан так і не озвався.

Роман накинув на плечі змерзлої баби Ані стару куртку, перевірив, чи висохли його шкарпетки на нижній гілляці.

Із Ольгою вони не розмовляли – ні тоді, коли заводили бабу Аню до хати, ні згодом. Він не запитував ні про що, вона нічого не говорила.

Цієї ночі йому снилися змії… Видіння було поверховим, він знав, що достатньо зробити зусилля, аби прокинутися. І що ці холодні слизькі порухи з обох боків йому лише сняться, але від того не було полегші. Він вже звик до снів-жахів. Якщо вже сон – то тільки жах, інших жанрів його підсвідомість наразі не транслювала. Мозок витіснив страхи у сни, і там вони розквітнули несподіваними візерунками. Там серце вискакувало з грудей, а руки бралися кригою. Найжахливіший сон – «Тягни його! Чого стоїш!» – він бачив у різних варіаціях. Як не через день, то