Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає"

часові рамки; постаючи перед нами в шерезі чергових моментів, вона не може показати нам більше, ніж один свій лик, продемонструвати нам більше, ніж одну свою світлину. Такий простий набір різних моментів зраджує напевно і велику слабкість і велику силу — він залежить від пам’яти, а спогад про окрему мить не відає про все те, що діялося потім; хвиля, зафіксована пам’яттю, триває, а вкупі з нею живе й істота, яка відбилася в ній. Таке розпорошування не тільки подовжує вік померлій особі, а й множить її. Аби втішитися, я повинен був забути не одну, а безліч Альбертин. Коли вже я міг перенести утрату першої, то мусив одразу знову взятися за своє з другою, а потім зі сто-ма іншими.

І тоді моє життя геть змінилося. Те, що в дні, коли зостався сам, становило — не завдяки Альбертині, а побіч неї, — його прикрасу, це було вічне відродження минулих хвиль під впливом тотожної ситуації. Шум дощу повертав мені запах комбрейського безу; соняшне майво на балконі — голубів на Єлисейських Полях; приглушений гомін у ранковому палі — свіжість черешень, туга за Бретанню чи за Венецією — вітрів голосіння і прихід Великодня. Починалося літо, дні стояли довгі й спекотні. О цій порі зранку учні й репетитори сидять під деревами у парках і готуються до останніх іспитів, розраховуючи на єдині краплі свіжости, які роняє небо, не таке палюче, як удень, але вже стерильно чисте. У своєму темному покої, наділений хистом відтворення, тим самим, як і колись, але нині таким болісним для мене, я відчував, як надворі, в густому повітрі, сонце покидало зеніт і малювало вертикаль будинків і церков жовтявою клейовою фарбою. І якщо Франсуаза, повернувшись, несамохіть розсувала віконні штори, я мало не скрикував, поцілений променем колишнього сонця, що висвітив мені красу нового фасаду церкви Бріквіль л’Орґеєз, коли Альбертина сказала мені: «Вона відреставрована». Не знаючи, як пояснити Франсуазі моє зітхання, я відповів: «О, мені так хочеться пити!» Франсуаза зникала і по хвилі приходила знов, але я відвертався під болісним тягарем одного з тисяч невидимих спогадів, які щохвилі спалахували в тіні коло мене: я бачив, що вона принесла сидр і вишні, такий самий сидр і ті самі вишні, які нам у Бальбеку приніс до авта хлопець із ферми, поживу, завдяки якій я міг колись так чудово запричащатися з веселкою, яка грала в темних їдальнях у спекотні дні. Вперше я подумав тоді про ферму Екоресів і сказав собі, що в ті бальбецькі дні, коли Альбертина твердила, що вона не вільна чи має вийти зі своєю тіткою, вона могла залишатися з приятелькою на фермі, де я не бував, і коли я на всяк випадок затримувався в Марії-Антуанетти, я чув: «Сьогодні ми не бачили її», вона там запевняла приятельку так, як і мене, коли ми виходили разом: «Він не здогадається шукати нас тут, нам ніхто не завадить». Я велів Франсуазі запнути штори, аби не бачити сонячного паруса. Проте парус проникав до моєї пам’яти, такий самий руїнницький. «Мені не подобається, що її одреставровано, підемо завтра до Сен-Мартен-Убраного, а позавтрьому...» Завтра, позавтрьому — то була прийдешність спільного життя, може, поки віку, моє серце рветься назустріч, а майбутнього вже немає, Альбертина мертва.

Я запитав Франсуазу, котра година. Шоста. Нарешті, хвала Богу, минеться давуча спека, на яку ми нарікали обоє з Альбертиною, а проте дуже її любили. День хилився до спаду. Але що я на тому вигравав? По-вечірньому віяло прохолодою, сонце сідало; в моїй пам’яті поставав край дороги, якою ми верталися, далеко, за останнім селом, як якусь дальню станцію, недосяжну того вечора, коли ми мали добратися до Бальбека, все ще удвох. Тоді удвох, а зараз треба було як стій спинитися перед тією хланню: вона мертва. Запнути штору було не досить. Я силкувався закрити очі й заткати вуха моїй пам’яті, аби не бачити тієї помаранчевої смуги заходу, аби не чути невидимих птахів, які переспівувалися на деревах навколо мене, так ніжно колись обціловуваного тією, яка тепер мертва. Я намагався позбутися відчуття росистого вечірнього листя, відчуття спуску і спинання верхи на віслюку. Але мене знов опановували ці враження й заводили геть далеко від теперішнього, аби відступити углиб, розігнатися і знов протаранити лобом думку: Альбертина мертва. Ох, більше ніколи я не піду до лісу, не гулятиму між деревами. Та хіба не такі дикі здавалися мені безкраї рівнини? Скільки разів, ідучи по Альбертину або вертаючися з нею, я минав Кріквільську рівнину, іноді в тумані, коли білі опари викликали в нас марення, ніби ми посередині величезного озера, іноді погідного вечора, коли місячне сяйво розчиняло землю, і вже за два кроки земля ставала небом, — якою вдень вона здавалася лише віддалік, заливало лани, ліси і небосхил, до якого все уподібнювалося, агатом, жилкованим самою тільки блакиттю!

Франсуаза, мабуть, раділа Альбертининій смерті, але треба віддати їй належне: їй вистачало пристойности й такту не вдавати скорботи. А проте неписані правила її античного кодексу і традиція середньовічної селянки, голосильниці, як у епічних піснях, були дужчими, ніж ненависть до Альбертини і навіть до Евлалії. Тож одного дня під вечір, коли я не встиг приховати своєї журби, вона зауважила, що я плачу. їй став у пригоді інстинкт простої селянки, яка колись лапала й мучила тварин, з радістю душила курчат, варила живцем омарів, а як я хворів, наглядала, ніби за ранами, завданими якомусь сичу, за моєю сквашеною міною, і скорботним голосом пророчила лихо на мою голову. Але комбрейські приписи не дозволяли їй легковажити слізьми, горем, усім, що вона вважала таким самим шкідливим, як не носити фланелевої білизни або їсти без апетиту. «Е ні, паничу! Не треба так плакати, а то захворієте!» Аби стишити мої сльози, вона прибрала таку стурбовану міну, ніби це була кровотеча. На жаль для неї, я тримався тоді з нею холодно і облишив виливати почуття, на що вона сподівалася і яке, зрештою, було б щирим. До Альбертини Франсуаза, мабуть, ставилася так само, як до Евлалії, і нині, коли моя приятелька не могла спожити з мене жодної користі, Франсуаза перестала ненавидіти її. Проте вона вперто засвідчувала мені, що від неї не приховалися мої сльози, і що, лише наслідуючи поганий приклад моїх родичів, я не хотів «видати себе». «Не треба плакати, паничу», — сказала вона цим разом лагідніше і радше на те, аби продемонструвати свою проникливість, ніж висловити співчуття.