Читати книгу - "Утрачений світ"

а що поза долинами тих річок — невідомо. Ось тут, наприклад, на плато Мато-Гроссо — він сигарою показав місце на карті, — або трохи вище, де сходяться кордони трьох держав, тут мене ніщо не здивує. Як сказав сьогодні Челенджер, Амазонка зрошує п'ятдесят тисяч квадратних миль території під несходимими лісами. А це ж площа майже цілої Європи! Ми в вами можемо перебувати один від одного на відстані дороги між Шотландією й Константинополем і водночас будемо в одному й тому самому величезному бразильському пралісі. Людина щойно почала пробивати перші стежки в тих джунглях! Та й не дивно: на річках сила водоспадів, бува, з перепадом води у сорок футів, а половина країни — непролазне болото. Чого б у такій країні не бути чомусь новому та незвичайному? І чого б відкриття ці не могли зробити саме ми? До того ж, — додав він, і похмуре його обличчя засвітилося радістю, — там перед вами на кожному кроці ризик. А я вже стільки зазнав пригод у житті, що без цього не можу. Тож-бо життя може тіпати мене як схоче, — а я ще й тішуся цим. Ризик, юний мій друже, надає особливої присмаки нашому існуванню. Після нього ще дужче хочеться жити. Ми занадто розманіжились, притьмяніли й звикли до вигод. А про мене, то дайте мені обшир та простір, дайте рушницю в руки, і я подамся на пошуки того, що варто б знайти. Я був на війні, брав участь у перегонах, літав на аероплані, але полювати на таких химерних тварин, які можуть приснитись хіба після надто важкої вечері… та це ж зовсім незвідане відчуття! — Передбачаючи таке майбутнє заласся, лорд Джон аж засміявся від радості.

Може, я занадто розводжусь про свого нового знайомого, але він же мав на багато днів стати моїм товаришем, і мені хотілося б змалювати його таким, яким він постав тоді переді мною — всю його своєрідну особистість і незвичайну манеру розмовляти та міркувати. Тільки потреба написати для редакції звіт про засідання примусила мене врешті розлучитися з лордом Джоном. Коли я виходив від нього, він сидів у кріслі під червонуватим світлом лампи, змащував свою улюблену рушницю і стиха сміявся, смакуючи наперед пригоди, які чекали на нас. Для мене було ясно, що в цілій Англії я не знайшов би собі супутника, який мав би спокійнішу голову й відважніше серце.

Того ж таки вечора, хоч і як утомили мене дивні денні події, я довго сидів у кабінеті Макардла, редактора останніх новин, викладаючи йому суть справи. Стан речей здавався йому настільки серйозним, що він вважав за доцільне наступного ранку спеціально доповісти про це головному редакторові, серу Джорджеві Бомонту. Ми погодились, що про наші пригоди я подаватиму докладні звіти у вигляді листів на ім'я його — Макардла. Листи ці, залежно від дозволу професора Челенджера, або вміщуватимуться відразу в «Газеті», або будуть видруковані згодом, бо ж ми ще не знали, на яких умовах він погодиться дати нам координати тієї невідомої країни. На телефонне запитання до нього ми одержали несподівану відповідь. Спершу Челенджер вибухнув прокльонами на адресу газетярів, але в кінці пообіцяв — якщо ми вкажемо, коли саме та яким пароплавом вирушаємо, — особисто вручити нам ті інструкції, які він визнає за доцільне дати. На друге запитання він не відповів нічого, а дружина його змученим голосом повідомила, що професор і без того в нестямі, і попросила не дратувати його більше. Третя спроба, зроблена наступного дня, призвела до оглушливого хряску в телефонній трубці, невдовзі після чого з телефонної станції нам сказали, що апарат у професора Челенджера, очевидно, зіпсутий. Ніяких подальших спроб ми вже не робили.

А тепер, терплячі мої читачі, я більше безпосередньо до вас не звертатимусь. Віднині всі відомості про мене (якщо вони будуть, звичайно) ви зможете діставати лише через нашу газету. Всі матеріали про цю найнезвичайнішу експедицію я передам редакторові, тож навіть коли мені не пощастить повернутись додому, нотатки про те, як проходила експедиція, все-таки буде видруковано.

Я пишу ці останні рядки в салоні на пароплаві «Фран-ціск», а лоцман передасть їх потім Макардлові. Дозвольте ж мені, перед тим як згорнути свого записника, поділитися з вами картиною, що збережеться назавжди в моїй пам'яті про останні хвилини нашого перебування на батьківщині.

Пізня весна. Вогкий мрячний ранок. Мжичить холодний дощ. Набережною до великого пароплава, на якому висить уже сигнал до відплиття, простують три чоловічі постаті в лиснючих непромокальних макінтошах. Перед ними носій штовхає візок, навантажений клунками, валізами та ящиками зі зброєю. Професор Самерлі — цибата меланхолійна постать — чимчикує з таким похнюпленим виглядом, немов оплакує самого себе. Лорд Джон виступає бадьоро, і його видовжене енергійне обличчя аж сяє між дорожнім кашкетом та шарфом на шиї. Що ж до мене, то я дуже радий, бо всі морочливі готування вже минулись, і прощання закінчено. Думаю, що й по мені це видно.

Коли ми підходимо до самого корабля, раптом хтось гукає до пас іззаду. То професор Челенджер, що обіцяв провести нас. Він захекано підбігає ближче, розчервонілий і страшенно роздратований.

— Ні, дякую, — хрипить він, — я волію не сходити на борт. Мені треба лише сказати вам кілька слів, а це можна дуже добре зробити й тут. Не думайте собі, будь ласка, ніби, виряджаючись у подорож, ви робите мені якусь послугу. Майте на увазі, що це мене аж ніяк не обходить, і ніяких обов'язків на мене не покладає. Правда залишається правдою, і ніякі ваші звіти змінити її не можуть, хоч, мабуть, вони й збудять та розпалять цікавість у багатьох неуків. Мої інструкції та всі потрібні вказівки для себе ви знайдете в цьому запечатаному конверті. Ви розкриєте його в місті, що стоїть на Амазонці і зветься Манаос, але не раніше, як надійде день і година, зазначені на конверті. Вам ясно? Я звіряюся на вашу честь і гадаю, що ви сумлінно виконаєте всі мої приписи. Ні, містере Мелоуне, ваших кореспонденцій, оскільки висвітлення фактів становить мету вашої поїздки, я нічим обмежувати не хочу. Тільки вимагаю від вас одного: не вказуйте точно місця вашого перебування, і нехай до вашого повернення «Газета» нічого не друкує. Бувайте, сер. Завдяки вам я певною мірою змінив на краще свою думку про осіб цього низького фаху, який ви, на своє нещастя, репрезентуєте. На все добре, лорде Джоне! Наука, оскільки я розумію, для вас — як згорнена книга, але можете втішитись: