Читати книгу - "Сповідь відьом"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тебе як послухати, то Клермон — це щось середнє між Джонасом Солком та Чарльзом Дарвіном.
— Що ж, непогана аналогія.
— Невже він такий талановитий? — Мені пригадалося, з якою несамовитістю Клермон досліджував папери Нідхема, і у мене виникла здогадка, що він — більш, ніж талановитий.
— Так, — тихим голосом сказав Кріс. — Якби я був азартним гравцем, то побився б об заклад на сто доларів, що він устигне отримати Нобелівську премію.
Кріс був генієм, але він не знав, що Метью Клермон — вампір. Ніякої Нобелівської премії не буде: вампір сам про це потурбується, аби зберегти анонімність. Бо лауреатам Нобелівської премії обов’язково треба фотографуватися.
— Що ж, парі приймається, — сказала я і розсміялася.
— Починай заощаджувати гроші, Діано, бо ти неодмінно програєш, — хихикнув Кріс.
Наше останнє парі він програв. Я побилася об заклад на п’ятдесят доларів, що його візьмуть на штатну посаду раніш, ніж мене. Програні ним гроші я засунула за рамку фото, зробленим того ранку, коли йому зателефонували з фонду Макартурів. На цьому фото Кріс був знятий у той момент, коли пригладжував пальцями свої неслухняні чорні кучері, а на його смаглявому обличчі застигла ніякова посмішка. Штатну посаду він отримав дев’ять місяців по тому.
— Дякую тобі, Крісе. Ти мені дуже допоміг, — щиро сказала я. — Тобі час повертатися до дітлахів. Бо вони вже, мабуть, встигли влаштувати вибух.
— Та отож, треба перевірити. Пожежна сигналізація не спрацювала, а це добра ознака. — Він замовк, вагаючись. — Признавайся, Діано. Навряд чи ти розпитуєш мене тому, що боїшся сказати щось не так, коли зустрінеш Метью Клермона на вечірці з коктейлями. Зараз ти поводишся так, немов досліджуєш якусь проблему. Кажи: що ти побачила в ньому таке, що захопило твою уяву?
Інколи мені здавалося, що Кріс має підозри щодо того, ким я є насправді. Але я не могла сказати йому правду.
— Я маю слабкість до розумних і добре вдягнених чоловіків.
Кріс зітхнув:
— Гаразд, можеш не казати. Бо я й так знаю, що ти страшенна брехуха. Але стережися. Якщо він розіб’є тобі серце, мені доведеться набити його по сраці, а з цим можуть виникнути проблеми, бо у мене дуже щільний розклад занять.
— Метью Клермон не розіб’є мені серце, — затято заперечила я. — Він колега, до того ж із широким діапазоном читацьких інтересів, от і все.
— Ти така розумна, а верзеш дурниці. Ставлю на кін десять доларів, що ще не скінчиться цей тиждень, як Метью запросить тебе на вечерю.
Я розсміялася.
— І коли ти вже навчишся? Тобі не набридло мені програвати? Що ж, гаразд, коли програєш, віддаси мені десять доларів, тобто в перерахунку на британські стерлінги.
Ми попрощалися. Я й досі мало знала про Метью Клермона, але вже краще відчувала, які саме питання мала прояснити. Найважливішим із них було таке: чому науковець, здатний здійснити значуще відкриття в галузі еволюції, цікавиться хімією сімнадцятого сторіччя.
Я нишпорила Інтернетом, аж поки в мене заболіли очі. Коли місцеві годинники вдарили дванадцяту, я вже потопала у нотатках про вовків та генетику, але ні на крок не наблизилася до розгадки таємниці: чому Метью Клермон цікавиться «Ешмолом № 782»?
Розділ 6
Сірим ранком, таким типовим для ранньої осені, я більш за все хотіла загорнутися в кілька светрів і нікуди не виходити з помешкання.
Побіжний погляд на похмуру вогкість за вікном переконав мене не займатися сьогодні веслуванням. І я вирушила на пробіжку. Помахом руки я привіталася з охоронцем у сторожці, який спочатку кинув на мене спантеличений погляд, а потім підбадьорливо підняв угору великий палець.
Із кожним доторком кросівок до тротуару онімілість по краплі покидала моє тіло. Коли ж я добігла до гравійної стежини в університетському парку, моє дихання вже було глибоким; я відчула внутрішній спокій і готовність цілісінький день просидіти у бібліотеці — хоч яка б кількість нечисті там зібралася.
Коли я поверталася з пробіжки, сторож зупинив мене.
— Докторе Бішоп?
— Так?
— Вибачте, що минулої ночі я не пустив вашого приятеля, але такі вже у нашому коледжі правила. Наступного разу, коли ви очікуватимете гостей, попередьте нас заздалегідь, і ми направимо їх до вас.
Ясність думок, досягнута на пробіжці, миттєво розвіялась.
— Хто то був — чоловік чи жінка? — спитала я з різкою ноткою в голосі.
— Жінка.
Я розчаровано опустила плечі.
— Така чемна й вихована! Мені завжди подобалися австралійки. Знаєте, вони такі щиросерді й приязні… Австралійці схожі на американців, але не такі… — Голос сторожа затремтів, і він замовк, але я збагнула, що він мав на увазі. Австралійці схожі на американців, але не такі настирливі й нахабні.
— Та ми намагалися зателефонували до вашого помешкання, — продовжив сторож.
Я нахмурилась. Річ у тім, що я сама вимикаю дзвінок телефону, бо Сара хибно вираховує різницю в часі між Медісоном та Оксфордом і завжди телефонує о дванадцятій ночі. Тепер мені все зрозуміло.
— Дякую. Надалі неодмінно повідомлятиму про своїх гостей заздалегідь, — пообіцяла я.
У помешканні я увімкнула у ванній світло і зиркнула в дзеркало: напруженість останніх двох днів таки далася взнаки, і темні кола під очима тепер «розквітли» і нагадували синці. Я оглянула передпліччя — чи немає там синців, та, на свій подив, нічого не знайшла, хоча вампір схопив мене за передпліччя дуже сильно.
Після душу я вдягла широкі штани та водолазку з закритим коміром. Насичений чорний колір одягу підкреслював мій зріст і ховав атлетичність статури, але водночас робив мене схожою на труп, тому я накинула на плечі й пов’язала вузлом м’який светр із барвінковим візерунком. Від цього синці під очима стали ще синішими, але я принаймні вже не нагадувала мерця. При кожному русі волосся на голові потріскувало статичною електрикою і загрожувало стати сторч. Цю проблему я вирішила єдиним можливим способом: зібрала волосся у хвіст і зав’язала вузликом на потилиці.
У бібліотеці возик Клермона стояв догори напханий манускриптами, і я вже звиклася з думкою, що мені знову доведеться зустрітися з ним у читальному залі герцога Гамфрі, тож розправила плечі й підійшла до столика замовлень.
І знову директор й обидві його помічниці метушилися, немов переполохані птахи. Цього разу їхня діяльність зосередилася в трикутнику між столом замовлень, каталожними картками манускриптів та кабінетом директора. Вони гасали зі стосами коробок біля перших трьох рядів старезних столиків і штовхали возики з манускриптами під пильним поглядом химерних
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь відьом», після закриття браузера.