Читати книгу - "Уріж та його духи"

Ці коні не для плуга і не для воза, на який накладають сіно чи мішки з бульбою. Вони відрізняються від сільських коней, як небо відрізняється від землі.

Чорні круки

Чорний крук літав над хатою, коли помирав мій тато. Він був дуже високо, час від часу кричав, і ми й без нього знали, що тато помре, тільки не знали ні дня, ні години. Тато помер 7 серпня, двадцять по третій годині ночі.

Так само крук літав над хатою, коли маму забрали до лікарні. Вона прожила ще півтора року, але насправді померла тоді, 4 серпня, на свій день народження. Знизу крук здається зовсім невеликий.

Колись біля підніжжя гори Ласки мені пощастило побачити цілу зграю круків, напевно, з п’ятнадцять. Здавалось, ці птахи взагалі нездатні піднятися в повітря. Вони були величезні, з могутніми дзьобами, лискуче чорні, наче вилиті з металу. Зграя круків — надзвичайно рідкісне явище в природі, утім, восени птахи відчувають неспокій й збираються на ради. Так воно збоку й виглядало: птахи тупцялись в колі, переступаючи з ноги на ногу, зосереджені на безмовній бесіді. А блідо-жовта висохла трава й низьке небо різко контрастували з чорним насиченим кольором. Я була дуже близько біля них й відчувала себе недосконалою істотою, яка потрапила на зустріч безсмертних досконалих. І мусить негайно піти.

Птахи й справді дивовижні створіння. Не тому, що вони вміють літати. Просто людині неможливо збагнути логіку їхніх дій й збагнути душу, заховану в пір’ї.

Взимку голодні круки чатують на деревах біля доріг, чекаючи, що хтось викине щось їстівне з машини, або щось випаде з воза.

Одного разу навесні на нашому даху кілька днів сидів бусьок. Сам. Ми тоді думали, що він шукає місця на гніздо й годилося б поставити для нього колесо. Ніхто тоді не звернув уваги, що лелека просто самотній і, можливо, шукає собі пари, або вже зрозумів, що не знайде її. І самотній блукатиме по лугах і полях, виловлюючи жаб. Людині не страшна самотність. Вона створила цивілізіцію, щоб зробити самотність життєздатною.

Якось влітку у нас на подвір’ї якийсь час провів голуб з кільцем на ніжці. Напевно, поштовий і, мабуть, недосвідчений, бо дах був відкритий для неба, і звідти міг впасти яструб, або й могли напасти тутешні голуби. Вночі він десь ховався, можливо, під стріхою. Ми сипали йому пшениці й, відпочивши кілька днів, голуб полетів. Отак ми дізнались, що на світі все ще існує голубина пошта.

Гуси

Дорога до Нагуєвич веде через місце, яке називається Ставища. Очевидно, колись там був постій тих, хто скеровував вантажі в гори, допомагаючи переправити їх через ріку, яка була колись набагато повноводнішою. Якось один чоловік вертався пішки з Нагуєвич, і дорогу йому перепинила зграя білих гусей-примар. Була ніч, і він зразу відчув, шо то не справжні гуси, й змушений був повернути назад. Ніде в етнографії не зафіксовано примарних гусей.

Змії

Не можна ходити до лісу на більші церковні свята. Це логічно, бо від церковних дзвонів і молитов усіляка нечисть тікає до лісу. У нас це застереження пов’язане зі зміями. На саме слово «гадюка» накладене табу, особливо, коли збираєшся йти до лісу.

Наша родичка розповідала, як одного разу у свято пішла до лісу по гриби. В урізьких людей пристрасть до збирання грибів така сильна, що дехто ходить до лісу потай навіть у неділю чи свято. Жінка пішла в Багна, де був колись хутір, і побачила, як довкола яблуні обвився змій. Напевно, то був полоз. Жінка була досить освічена, знала біблійні оповіді й потрактувала цю зустріч містично. Більше вона не ходила на свята до лісу. Втім, коли немає в лісі людей, звірина чує себе вільніше, тому й змій стає більше.

Я теж бачила полоза, десь півтора метра завдовжки. Він грівся на сонці під горою Обоча. Він міг би задушити мене, якби забажав. Мій пес Герцик навіть не гавкнув і тихенько позадкував. Та й мені стало не по собі. Страх переміг бажання роздивитися цю прекрасну істоту. Люди у нас в селі ненавидять все, що повзає й не має ніг. Ненавидять і бояться. Вовк менш страшний, ніж звичайний вуж.

Я знаю чудову історію про те, як один чоловік теж пішов у свята до лісу, і за ним гналася змія аж до самої річки, а то буде десь півтора кілометра. Він ледве від неї втік.

Останніми роками ніхто не косить траву під горбом, бо люди майже не тримають корів. А ще багато покинутих хат, а коло них зарослих садів, через що розвелося багато змій, і тепер не так уже й безпечно ходити по траві.

Дві великі риби

На ставах, що збирають воду для водотягу, в найстарішому ставі, що має глибину сім метрів, живуть два велетенські коропи, завтовшки як колоди. Вони лежать на дні в м’якому намулі і лише вночі часом спливають догори, щоб подивитись на звабливе світло місяця. Їм уже сімдесят років, і якщо ніхто не вкоротить їм віку, вони проживуть ще двічі стільки. Той вузький невеликий став завжди відштовхував мене, мабуть, дві великі риби посилали невдоволений сигнал кожному, чия тінь затуляла сонце.

МАГІЧНІ РОСЛИНИ

На Ласках жив один дуже старий чоловік, якого лікували дерева. Як тільки він відчував у собі недугу, то ходив по саду, що спускався до річки. Може, то було особливе місце, але йому допомагало. Крім нього в селі ніхто не вірив, що дерева лікують. Напевно, він торкався й стовбурів, розмовляв з деревами, а головне вірив у їхню силу.

Липи

У Зелену суботу стинають цілі гілляки з лип, щоб замаїти хату, стайню, встромити гілля в землю на городі й таким чином убезпечити себе від злих духів. Так само стинають гілля, щоб наскубти липового цвіту. Біля хат липи не ростуть. Ними щедро обсаджений був панський дім, від якого вела липова алея. Колись тією дорогою з маєтку возили молоко до Дрогобича. Так само липами обсаджені церкви й цвинтарі. Кажуть, ніби липа знімає прокляття. Напевно, тому, що в неї часто вдаряє блискавка. Дуже гарні липи росли коло долішньої церкви попід мур, викладений з каміння. На них гніздились ворони, які часто здіймали галас і кружляли чорною хмарою над селом. Бляшана покрівля церкви була густо вкрита пташиним послідом.

А потім, коли церкву повернули громаді, липи зрізали, мур розібрали, і колонія ворон припинила своє існування.

Із липових дощок