Читати книгу - "Дух Росії"

Релігійне обожнювання того "космосу", піднесеної субстанції, сутність якої можна осягнути почуттям, ми також зустрічаємо в російській публіцистиці та літературі, в яких віддзеркалюється увесь так би мовити світогляд середньостатистичного росіянина. Стояння навколішки перед масою та, як сказав би француз, "engenouillement moral" перед тим темним, невизначеним, підсвідомим, що живе на дні душі мас, формує найхарактернішу рису російської літератури. Маса, як писав Леруа-Боульє, для росіянина – "несвідоме божество" ("une divinite inconsciente". – Д. Д.), що схоже на недорозвинених богів Єгипту, чиї божественні властивості означають велику, хоч і не відкрито виявлену силу [46]. Перед цим новим культом маси стоїть на варті весь колектив чи, в будь-якому разі, переважна більшість російських письменників, для яких вся російська так звана "інтелігенція" – пройдений етап. Об'єкт цього культу – народ, маса, купа, число розуміється як "колективна морда" Успенського, в якому має розчинитися, зникнути окрема людина з усіма її устремліннями, судженнями і волевиявленнями. Людина має шукати своєї дороги в житті не з ясною головою і відкритими очима, вона в жодному разі не може висловити нахабну вимогу про те, що поведе масу з собою. Єдина мета та виправдання її буття полягає в тому, щоб, немов індійський аскет, прислухатися до подиху колективної душі і, немов сомнамбула, з інтелектом, що перебуває у стані сплячки, з закритими очима в напівсні виконувати розпорядження тієї душі: сьогодні дозволити розбити собі голову під час коронації царя (це відбувалося на коронації Миколи ІІ на Ходинському полі біля Москви. – Д. Д.), завтра здійснити паломництво до Єрусалиму, післязавтра влаштувати різанину "буржуям", сліпо йти слідом за білим чи червоним царем.

Одним із головних священиків того культу був Лев Толстой, що як теоретик антиінтелектуального воєнного походу в літературі своєю особистістю з'єднує дві епохи російської історії: епоху царату, коли підбурювані жандармами маси громили інтелігентів, і епоху більшовизму, коли ці самі маси, підбурювані народними комісарами, скоювали такі ж погроми, спрямовані на тих самих інтелігентів. У "Війні і мирі" князь Андрій Болконський захоплено змальовує поведінку Кутузова перед і під час московської битви. "Що більше на прикладі цього старого він розумів відсутність чогось особистого – позаяк у нього замість розуму, що групує події і робить висновки, залишилася тільки здатність спостерігати за перебігом подій, – то більше був упевнений у тому, що все відбуватиметься так, як слід. Цей не виявить нічого неординарного, нічого не придумає… Він розуміє, що є щось сильніше і важливіше, ніж його особиста воля". На противагу цьому, Бенніґсен намагався влаштувати все якнайкраще, обмірковував усе, але був ні до чого непридатним: "Він був непридатним саме тому, що обдумував усе дуже ґрунтовно і точно, як і годиться кожному німцеві".

Цю стрижневу ідею Толстой із радістю і завзяттям втілює в усіх своїх творах, відчуваючи в кожному інтелігенті, в кожному судді, адвокаті, священику, в кращому разі непотрібних людей, зазвичай усе-таки – шахраїв, які обдурюють народ з особистісних егоїстичних мотивів, ворогів народу. Щодо цього російський граф беззастережно перебував на рівні російського селянина. З огляду на це ідеї найостаннішого мужика з Ясної Поляни ні в чому не відрізнялися від ідей їхнього титулованого власника. Розглянемо докладніше героїв романів Льва Толстого: всі, хто прагнув поставити свій власний розум над розумом маси, всі, хто не усвідомлював свого ідеалу в людині-звірові Платоні Каратаєві – Вронський, Андрій Болконський, Наполеон – гинуть; усі такі, як Ростов, Левін, княжна Марія, П'єр Безухов, немов сомнамбули піднімаються на дахи, "не бажаючи щось вигадувати", їм живеться наскільки добре, що видається, наче вони витягнули вдалий лотерейний квиток.

Найкраще, звичайно, живеться тим, хто відмовляється від будь-якого інтелекту, – ідіотові, Іванові-дурневі. "Іван-дурень" Толстого – апостол, російський Петро, справжня скала, його "не здолають ворота до пекла": "Диявол хотів його спокусити. Він прийшов до обіду, а в Івана була служниця, яка народилася німою, вона роздавала обід. Ледарі зазвичай її обдурювали. Не працюючи, вони приходили на обід першими і з'їдали всю кашу. Німа від народження служниця вирішила розпізнати ледарів за руками: у кого на руках мозолі, той сідає за стіл, у кого їх немає, тому вона дає тільки те, що від їжі залишиться. Старий чорт підійшов до столу, тут служниця схопила його за руки, подивилася на них – жодних мозолів, руки чисті, гладенькі, з довгими кігтями. Чорта відігнали від столу з ганьбою". Чи ж це не філософія більшовизму? "У кого мозолі на руках – за стіл! У кого ж їх немає, для того лишень залишки їжі" [47]. В імперії "народних комісарів" це настільки ж ретельно проведений поділ громадян за певними категоріями. Це – саме те заперечення інтелекту і верстви інтелігентів, яке змушує мужика хапатися за "дрючка", а графа Толстого – за перо, щоб іти війною проти цієї верстви інтелігентів, у якій вони обидва не бачать нічого іншого, як замаскованого диявола.

Ні новітня, ні колишня російська література не знає героїв у європейському сенсі слова, оскільки в країні Іванів і Платонів Каратаєвих їх і не могло бути. Отож не дивно, що, коли героїв такого роду все ж змальовували, то їх шукали не в монотонній московітській вдачі, а на Кавказі чи в Криму (Пушкін і Лермонтов. – Д. Д.) і, в будь-якому разі, серед чужих народів (Штольц Гончарова, Інзаров Тургенєва. – Д. Д.); якщо це все ж був росіянин – бували й такі, – то він був змушений виявляти свій героїзм або на цьому ж "зловісному" Кавказі (як Печорін Лермонтова. – Д. Д.) чи на паризькій бруківці (як Рудін Тургенєва. – Д. Д.). Безбарвна російська природа – "небо, ялинник і пісок" – не могла породити жодних інших властивостей людської вдачі, крім настільки ж нудних. Навіть змальовані в героїчній ситуації, вони, як вожді мас (приміром, Кутузов чи Ленін. – Д. Д.), не надто схожі на постаті великих вождів Заходу, які немов висічені з мармуру, а більше на напівп'яних, що діють немов у трансі. Герої Горького також не є героями в тому сенсі, в якому це слово розуміється на Заході. У їхніх словах не відчувається ніякої крицевої логіки, тут немає жодного усвідомлення великої місії одержимих духом, ніякої волі до лідерства; тут можна зауважити лишень ричання зголоднілого звіра, що прокинувся і хоче жерти, дике виття зарозумілого наброду, що гасає міськими вулицями. Проте в Достоєвського – завше, коли