Читати книгу - "Розгром"

Всі стоять на струнко…

Лише один за всіх глибокозначно, моторошно сміється. Сміється в очі, в темряву, у білий світ…

Кадр… Один з безлічі, підглядених на перехрестях моєї Вітчизни в апокаліптичнім грохоті, скреготі й галасі величезних орд. А в нім — сенс цілої поворотної фази війни…

…………

1

Те ж саме мешкання Урбанів…

— Теорія про «вибраних» і «невибраних», а звідси — комплекс більшевартісности й меншевартісности, — це, Катрусю, страшно дурне все… Байка для дурнів. Все, мовляв, від Бога призначене, або, мовляв, детерміноване… Хе!..

ГРИЦЬ пахкав люлькою, малював щось недбало і Катрусі, що пакувала якісь медикаменти в скриньку, читав іронічно «лекцію». Катруся була бліда, вимучена тривогами й журбою.

КАТРЯ, озирнувшись на двері, впівголоса:

— Ти казав, що за медикаментами прийдуть?..

ГРИЦЬ, пахкаючи люлькою:

— Так…

КАТРЯ, спустивши руки:

— Бідний Максим… Бідні всі… (зідхнула тручи рукою чоло) — Як це все безвиглядне… трагічне…

ГРИЦЬ:

— Ти стомлена, мала…

КАТРЯ зідхнула, прошепотіла:

— Так. Я вже не можу… брате…

ГРИЦЬ журно:

— Тут слон уже не зміг би… А ти — дівча… отаке от… (раптом кидає пензель і саркастично сміється) — Вибрані богом!.. Їхній комплекс!.. Х-ха!!. Хотів би я бачити отакий вибраний Богом, перший ліпший у світі нарід, коли б його отак безперервно тисли, товкли, сікли… мололи… роки, десятиліття!.. Який би у нього був комплекс?!. Що з нього взагалі було б уже?.. Га?.. Сліду вже не було б… І ніякого комплексу взагалі!.. А ми є, Катре!!. Ого!!. (торсає рукою чуба) — Так то, Катрусь… І замість читати ті дурні газети, писані чужими й рідними — сіреч українськими — юберпрахвостами і халуями, ти б — дочко старого Урбана, високофаховий лікарю, — оглянулась би на себе й кругом, і в мряку минулого цілої нації, а тоді спитала б себе і їх:

— «Гей, ви!!. Тоді який же мусить бути комплекс у нас?.. У нас, що піднеслися з пилу і пішли дерзко в історію, і що пройшли через найстрашнішу трагедію і не зломилися?.. Га?!. І не бажають зломитися!.. Га?!!.»

КАТРЯ:

— Це, власне, єдине, що мене тримає, — ота страшна упертість, ота затятість безвідчитна й безоглядна, дика, як у того хмеля, що його топчуть, а він таки дереться все вгору, вгору…

— Ото ж… — ГРИЦЬ беретеся до пензля, пахкає люлькою і знову іронічно: — Ну, ось… Гм… Поїхали далі… (малює) — коли я дивлюсь на Комбриґа, на Максима себто, отакого вузловатого, що як дуб вигнався з чорноземлі, — мені уявляються маршали Наполеона… І його — Максимів — комплекс то дійсно комплекс маршала!.. А скільки їх є, Катре!?. Такими я уявляю маршалів нашого майбутнього… Наших… А вони можуть бути тільки наші! Бо поза нами немає нації… Меченосці великих мільйонів…

КАТРЯ, посміхається крізь смуток…

ГРИЦЬ:

— І ось поставім його поруч з «вибраними Богом» оцими Матісами тощо, з полководцями «геренфольку»… Х-ха!!. Але… (зідхає й розводить рукою, зіскочив думкою на інше й знову зідхає) — Але, це дійсно трагедія, що я мушу малювати от всяку пакость, замість малювати маршалів в громі перемоги… Закидуваних квітами з рук малих замурзаних дітей, і дівчат, і, мозолями опанцерованих батьків, і нарешті веселих матусь… Фу-у!.. Аж тоді світ углядів би шедеври, вглядів би чуда ще не баченого Великого Ренесансу… (замислившись, стоїть з пензлем, ворушить бровою)…

КАТРЯ, посміхаючись, жваво запаковує скриньку…

ГРИЦЬ:

— От… А цих — з їхнім комплексом, — ти їх бачила… І ти їх ще побачиш… Вони нас — теж…

КАТРЯ, скінчивши пакувати, чує кроки і швидко, стурбовано приймає скриньку…

2

Входить ОЛЬГА, в плащі, з пуком газет. Кидає газети недбало на ліжко. Весело, роздягаючись:

— Про що ви?.! (підходить до Катрі й цілує її в лоб) — У, моє таке… перелякане…

КАТРЯ:

— То ти не поїхала?!.

ОЛЬГА:

— Я й не збиралася… Що ти?.. А взагалі — це смішно звучить нині — «поїхала». Хіба це поняття можливе для нас тепер? Адже ми приречені вже не «їхати», а ходити, як худоба…

КАТРЯ:

— І ти нікуди не їдеш?..

— Ні… І навіть не йду… А що?

— (тривожно) — Та ж… Ой, не легковаж, сестро!.. Він же тебе доканає…

ОЛЬГА сміється, йдучи до своєї «кімнати» й назад, причепурюючись та причісуючись:

— Ти віриш?.. А де Борис?

— Воює десь… з такими розбишаками, як сам… Вірю…

— А я була на двірці… Військо пруть без перерви… Всі шляхи захрясли… Земля дуднить… Крім того, в місті надзвичайний стан…

ГРИЦЬ:

— Напружуються… Го… Поки нагло не трісне все…

КАТРЯ:

— Ольго!.. Їйбо ти, як маленька…

ОЛЬГА бере з рояля зів’ялі квіти і викидає геть до кошика, підходить до Катрі, сміється:

— Моє таке, перелякане… А я не вірю…

— Але ж… Ти забуваєш, з ким справу маєш.

— Ні, добре знаю і саме тому не вірю, щоб він мене доканав…

КАТРЯ дивиться запитливо…

ОЛЬГА:

— Щодо Матіса — не вірю. По-перше — він таки залюблений. А по-друге — те саме, що й по-перше. Що ж до третього — то ця нація шанує і має, як каже долметчер Капка, «респект» коли її добре б’ють… Матіс дістав таке оглушення… Ха-ха-ха… І ще буде довго чухатись. Ви ж уявіть собі — їх вивчили, що вони йдуть у країну нижчих людей, варварів, темних і некультурних дикунів. І тут тобі на! Такий удар! Га!.. Можна сказати, комлексний. Починаючи від Грицевого священнодійства і… Ха-ха-ха-ха!..

КАТРЯ:

— Саме тому… вони нас ненавидять…

ОЛЬГА:

— Іменно. Не іґнорують, а ненавидять… Найсправжнісінькою плебейською зненавистю. Бо знають, що ми сильніші за них потенціяльно, багатші внутрішньо, здоровші морально і духовно, ще й при всьому тому ми молоді і що через те майбутнє належить нам… Нам, а не їм, от…

КАТРЯ:

— Отже ж от…

ОЛЬГА:

— Але не турбуйся. Щодо Матіса — я спокійна. Цей уже не посміє замахнути стеком… Повір… Бо він ще молодий і не без лою в голові, і не без серця… Він дістав такий урок… Інша справа — щодо Ортскоменданта. То безнадійно черствий, тупий і зарозумілий хам. Салдафон. Професійний убивця-рецидивіст без мук сумління… А може й цей… Але чорт з ними…

КАТРЯ:

— Грицю, ти старший і з ясною головою, ти професор… Скажи їй!..

ГРИЦЬ, глянувши з-під лоба на Ольгу, іронічно:

— Катря хоче, щоб я голосніше повторив тобі те, що вона сказала щойно… (малює).

ОЛЬГА:

— Облишім… До того ж — у них зараз все тріщить… Їх б’ють… І вони, здається, починають усвідомлювати, чому саме