Читати книгу - "Чудове Чудовисько"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Соню, тепер я знаю, чому ти так змарніла. Глипач — упир, він смокче твою кров, у тебе на шиї — сліди від його іклів.
— Але чому, чому я не бачу його й нічого не відчуваю?! — Тремтячими пальцями Соня торкнулася шиї.
— Бо він присмоктується, коли ти спиш, уночі.
— Точно, точно, — кивнула Соня, — вранці я почуваюся найбільш змученою. А що ж тепер робити? Я боюся.
— Поки що не знаю, але треба терміново його викрити, тоді він піде геть. Бо якщо всю до краплі висмокче…
— Ой, Чу, — раптом вигукнула Соня, — він же мені саме так і сказав!
— Хто сказав? Що сказав?
— Арнольд Сильвестрович сказав, після того, як тебе вигнав. «А ти мовчи, — каже, — бо всю до краплі висмокчу».
— То це ж він, Соню! Гайда в клас!
— Хто він?
— Глипач вселився в історика! Швидше, треба його вивести на чисту воду — і ми переможемо!
Чу та Соня ввірвалися до класу.
— Ми знаємо, хто ти насправді! — крикнув з порога Чу.
— Ви — глипач, Арнольде Сильвестровичу! — випалила за ним Соня. — Руки вгору!
Але вчитель історії досить мляво відреагував на звинувачення: він важко підвів голову, яку підтримував обома руками, наче боявся, що вона впаде й покотиться між рядами парт, і затуманеним, стомленим поглядом подивився на клас.
— Не верзіть дурниць, я вас благаю, — простогнав учитель, — страшенно болить голова.
— Не встигли, — з прикрістю промовив Чу, — Його вже немає в цьому тілі. Можемо йти на перерву.
Борщ
— Нумо думати логічно, — міркував Чу, йдучи з Сонею зі школи. — Ночами глипач прокрадається до твоєї кімнати, але як?
— Дуже просто, — відповіла Соня, — бабуся часто забуває замикати двері. До нас хто завгодно може зайти.
— Це погана звичка, Соню, особливо в наш час.
— Та знаю, але бабуся каже, що людям треба вірити.
— Людям, Соню, але ж не упирям.
— Атож. Правда, деякі люди не кращі за упирів, Чу, я он кіно бачила…
— Та зажди з кіном, — обірвав Соню Чу, — давай з тобою розберемося. Тобі загрожує смертельна небезпека, з тебе можуть вижлуктати всю кров…
— Ніколи! — спересердя рубонула дівчинка. — Я тепер цілу ніч не спатиму! Нехай лише надумає поткнутися, я на нього Тома нацькую!
— Е, геройка знайшлася! Стривай, ти ж не знаєш, у чиєму тілі приходить той упир.
— А мені начхати, в чиєму! — якби Соня була чайником, вона ось-ось закипіла б. — Я йому!..
— По-перше, в тебе й сил он лишилось, як кіт наплакав; по-друге, жодна дівчинка не здолає упира, а по-третє, не думаю, що тобі буде начхати, коли дізнаєшся одну мою думку.
— Яку?
— Схоже, я знаю, хто навідується до тебе вночі.
— То кажи.
— Спробую пояснити свій висновок: по-перше, до твоєї кімнати треба йти через ту, де спить бабуся, отже, вона мала почути, що хтось серед ночі вештається квартирою. По друге, — вів далі Чу, — навіть якщо перешкоду в особі бабусі вдасться оминути, то пса, що спить коло твого ліжка, не обдуриш, він обов'язково почує і розбудить півбудинку. Отже, глипач мусить приходити до тебе в подобі того, кого Том добре знає і на кого не гавкатиме. Кумекаєш, хто це, Соню?
— Ні, — Соня закрутила головою.
— Бабуся, — коротко, наче вистрелив, відповів Чу.
— Яка бабуся?
— Твоя рідна бабуся.
— Ти здурів, Чу? Що ти таке мелеш?!
— Не сердься, Соню, але це логічно: глипач одним пострілом убиває двох зайців — і бабусю, можна сказати, знешкоджує, і Тома.
Соні мороз пішов поза шкірою, коли вона уявила, як бабуся підкрадається до неї вночі і…
— Що ж це… це таке, Чу? — Сонин голос затремтів, а на очах забриніли сльози. — Виходить, рідна бабуся щоночі п'є мою кров? Господи!.. Що ж мені робити?!
— Не плач, Соню, не плач, — Чу погладив приятельку по голові. — Вона ж і сама не знає про це, у всьому винен упиряка. Не плач… А, може, я помилився, може, все зовсім не так.
— Ти думаєш? — Соня втерла сльози долонею. — Ай справді! Я не вірю, що бабуся таке зробила б, вона б якось чинила опір глипачеві, так просто не піддалася б.
— Може, й твоя правда, — кивнув Чу. — Спробуй цієї ночі початувати. Якщо ти не спатимеш, глипач не наважиться щось тобі зробити.
Вдома протягом обіду Соня спідлоба зиркала на бабусю. Старенька була ніби такою ж лагідною, доброю, як і завжди, її очі світилися теплом і ніжністю. Бабуся насипала Соні їсти, а сама з любов'ю і трохи стурбовано дивилася на онуку та все примовляла:
— Їж, Сонечко, їж, моя рибонько, тобі треба трохи поправитись.
Соня майже доїла, як раптом побачила такий жах, що примусив її здригнутися всім тілом: на бабусиному фартуху, на грудях, кривавилася велика бура пляма.
«Кров! — майнуло в голові у дівчинки. — Моя кров!.. Це робить бабуся!..»
Вона схопилася з-за столу й, навіть забувши подякувати, сховалася у своїй кімнаті. Чого лише не передумала Соня, яких тільки неймовірних ситуацій і виправдань для бабусі не перебрала в думках, одначе докази були неспростовні: на її халаті розпливлася чимала пляма Сониної крові.
Звісно, уроки дівчинка не робила; які там можуть бути уроки, коли рідна баба щоночі п'є з тебе кров! Соня впала на ліжко, притисла до себе Тома, і гладила його. А в голові увесь час крутилися слова популярної пісні: «Хто ти-є? Ти взяла моє життя і не віддала. Хто ти є? Ти випила мою кров, і п'яною впала…»
— Правда, Томе, — приказувала дівчинка, відганяючи неприємний мотив, — ми з тобою сьогодні цілісіньку ніч не спатимемо? Як порозплющуємо очі — широко-прешироко — й аж до рання не позаплющуємо, правда? Правда, ти мене захистиш від ба… від упиря, правда? Коли прийде бабуся, ти не дивися, що це бабуся, Томе, бо це буде не зовсім бабуся, а упир, Томе. Не віриш? Як повипиває вона знас обох кров, то не жарти тобі будуть, от побачиш… тоді повіриш, але пізно буде. Лежатимемо удвох блідесенькі, ані кровиночки. Мама
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чудове Чудовисько», після закриття браузера.