Читати книгу - "Темнота"

— Це значить як? На… На провокатора?

— Ах, які слова! Вісім років у цій юшці і неграмотний. Сам же хвилину тому співав про різних тих голлівудчиків. Яка провокація? До нас горнуться, простягають руки, вопіюща кривда пролетаріятові. Пригорнім! Визвольмо! Мільйони простягнутих рук. Що ви, Іване Григоровичу, їм відмовите. Штовхнете чоботом у прірву полонених і страждучих дітей — що ви, що ви? Від кого, від кого, а від вас такого звірячого очерствіння не сподівався. Яка, питаю, провокація? Самі хочуть! Самі! Розумієте? Самі! Зовсім так само, як свого часу ми з вашим Сопроном, хотіли визволитись з рук ненажерливого капіталізму… А чи нам, скажемо по совісті і отверто, менше потрібно Гібралтару, ніж іншим смертним? Кажете, не по дорозі? По дорозі! Все по дорозі, всі Атлянтики добрим людям по дорозі. А головне, все то спілі груші, лише настав полу, і посиплються. Англія ще там борюкається, а Париж, а Берлін, а Прага. Рубіни, найкращі рубіни нашої пролетарської корони, — «камради», «наші руске братші», другого такого Бенеша у віках не знайдеш — і мудрий, і впливовий, і ліберал, а вже наш лисий покійник казав про лібералів — змусити їх пройти з нами не аршин, а два, а не захочуть — без них і через них. Вивів отак на п'ятий поверх, показав вікно і стрибай! І не стрибне. Хай попробує не стрибнути… От вам і Европа — «шаґні і всьо в рукє твоей — владичествуй», — мовляв мудрий Тютчев.

— Так. Прекрасно! Але при чому тут старі кальоші — Іван Мороз? — враз вибухнув з рожевого туману Іван. — Лишенець — раз. Гречкосій з роду в рід — два. Куркуль — три. Ворог народу — чотири. П'ять сотень гріхів смертних, а ви в апостоли рядите. Та ж я вам такого напряду, що до кінця віку не розберете. Пошлете в Берлін, а я опинюся в Буенос Айресі…

— Ну! Не дуже, не дуже, Іване Григоровичу. Знаємо, що варимо. Мороз є Мороз, скрізь на місці, дивіться лиш на молодшого братіка, не гаразд такими помітати. А десь там опиниться, наші руки стали довгими, сягнемо і до дна океану. Налити ще?

— Налити! — злісно прохрипів Іван і задубів, вп'яливши погляд у гравюру Дюрера, що показувала Лицаря, який розмовляє з Смертю.

Граф наливає, дебела його, заросла рука злегка тремтить. Іван це помічає. Грива його голови настовбурчилась, все гойдається, ніби вони на розбурханому морі. Іван схопив графа за руку і розлив горілку.

— Стоп! Досить! — Граф глянув на нього гостро. — Чого хвилюєтесь? Дрейфите?

— Я більше не можу.

— Що значить не можу?

— Не можу — і все! — пустив графову руку. — У мене тут, — казав — така жилка — заткнеться і хоч ти вмри.

— Ну, що ж! — каже добродушно граф. — Хребет зламають, зуби вичистять… І жилку від того… Відмонтують… І пошлють, куди хочуть. А навіщо? Кому з того радість? Мені, вам, пролетаріятові, світові, Бенешові? Не хуліганьте, а робіть, як кажу — виграєте. У нас стріляють у потилицю, але ті найгірші і тих найгірших, а мудрі живуть і виживуть, а вам, кажу, влада належиться, як і штани, не розкривайте рота, а погоджуйтесь…

— Ну, ви ж і скептик, скажу вам, Федоре Федоровичу! — вихопилось у Івана, і він пильно глянув на графа.

— Що значить? — відповів той, і в його голосі відчулось збентеження.

— Нічого не значить. Просто. Не вірите. У мене, в себе… У Мишка… У прямі дороги! — казав він з гіркою усмішкою…

— У якого такого Мишка? — не розумів граф. — Які дороги?

— Є в мене такий. Мишко! Народ! А дороги прості! До речі!

— Переросли, братіку, простоту. Діло земної кулі робимо.

— І робіть собі на здоров'я.

Граф замовк. Мовчав і Іван. Рука його, поросла золотавими рослинками, лежала простягнута на столі, чарка горілки іскрилась в його зіницях, м'язи щелепів вигравали під загорілою шкірою.

— По-моєму, — казав знов Іван, — кожний повинен робити свою роботу. Мишко свою, ви свою, я свою! А ви зробили з нас ослячу оркестру. Не піде! Не піде! — і він твердо стукнув кулаком. — Ні! Копати канали — так! Шпіонити — ні! Чорт з нею з усією земною кулею! Іду!

— Не розумієте, Іване Григоровичу, що є часи в історії людства, коли так мусить бути. І я протестував… Тричі на Сибірі побував… Але сьогодні не вірю ні в яких Архімедів. Вірю ось в ослячу оркестру. Що затіяла грати… І сам ось став оранґутанґом з контрабасом. І вас втягаю… А ви тікаєте. Куди? Де знайдете для себе місце? А у мене он порожнє, чисте ліжко…

— Іду! — каже Іван.

Граф зміряв Івана з ніг до голови і похитав головою. Скептично посміхнувся і каже:

— І вірите, що втечете?

— Не вірю… Але йду!

— Куди ж підете?

— Чи ж мало доріг у совєтському союзі. Ви знаєте, і я знаю. Ви не боїтесь, і я не боюсь.

— До побачення, Іване Григоровичу, — сказав байдуже граф і подав Іванові руку. Іван потиснув її і, як був, вийшов.

Ступав легко і вдоволено вниз вулицею і щойно згодом помітив, що стопи його направлені до залізничого вокзалу. Рішення їхати за всяку ціну і при всякій погоді вирвалось несамохіть. І здавалось, що він спізниться, що втече потяг. З кожною хвилиною збільшував крок, а по Беззаківській перед самим вокзалом, майже біг. І несподівано на розі перед самою метою, йому заступив дорогу добродій у цивільному.

— Громадянин! — озвався той. — Чи не буде прикурити?

— Нема, — кидає поспіхом Іван і біжить далі.

— Не спішіть, — озвався добродій. — Сьогодні білети лише на довідку.

Ці слова догнали Івана, мов би куля в спину, ноги його помітно підломилися, м'язи в'янули, інстинкт бив тривогу. Але йшов. В голові виник негайно новий плян. Повернув уліво, обійшов квартал, перетяв кілька подвір'їв і шукав виходу в бік Либеді до Деміївки, навпоперек до Голосіївського лісу, на Васильківський шлях до першої ліпшої зупинки на перший ліпший потяг. І перш усього до Канева, а там буде видно.

Сутеніє. Іван не йде, а біжить — долиною, стежками, на глиняну немощену дорогу з глибокими коліями, що місцями вже висохла і що здіймається луком під гору до Байкового цвинтаря, перетинаючи його на дві половини.

Мир, тиша, спокій. Сонце зайшло. Перлямутрові, шовково-ніжні тіні лягли, запахи пливли разом з повітрям, долиною від Дніпра свіжою, бадьорою вогкістю тягнуло. Небо дзвінкою, тахло-синьою банею вкривало величний простір. До