Читати книгу - "Архе"

коли ж він видихне, час іде, нарешті чувак видихає дим і починає тихенько так підсміюватися. Потім голосно ірже. Потім він регоче, як несповна розуму, і голосно вигукує: «WHAT A BEAUTI FUL LIFE!!!». Тут з’являються обкладинка свіжого випуску журналу, там якась «Бурда мода» чи альманах «Пізнайко», і титри англійською:

We also think that way — Ого, нівроку! Хоч, як на мене, надто буржуазно. Я от, наприклад, вже таку собі бачу: ніби ідуть лісом двоє грибників і нічого не можуть знайти. Стають отак біля берізки, заморилися, поспиралися на патички, на порожні лубочки втикають. Тут один каже: «От зараз би піци». А другий в’їдливо так відповідає: «Ахуїци, бля!». І разом, мов осяяні, вигукують: «Піца «Ахуїца»! Хтось набирає по мобільнику номер, замовляє піцу ахуїцу з грибами і сиром, і ми вже бачимо, як поміж берізками біжить пінгвін зі срібною тацею на піднятому крилі. Підбігає до охуїлих грибників, знімає з таці покришку, а там — паруюча духмяна піца. Грибники беруть по шматочку і кусають, примовляючи:

«Справжня піца — піца «Ахуїца»!

Терезка засміялася, а вуйко знову зупинився попісяти.

— «Пиво «Львівське», — сказав він, заправляючи майку в штани. — Відчуй полегшення!» Між іншим, можу тобі ше одну запропонувати: стоять двоє чуваків над панорамою нічного міста. Асоціативний ряд — декаданс там, екологічна катастрофа, торжество тєхнікі над чєловєком… Лиця в чуваків задумані й одухотворені величністю занепаду. Один так риторично воздіває руку над містом і запитує: «Май бутнє..?». А інший з таким пафосом йому: «ВІДСУТНЄ!!!». І напис: «ЙОГУРТ «БАБАЙ». УПИР СЕРЕД ЧУМИ».

— Нівроку так. Колись я теж так забавлялася, коли по місту сама лазила. Теж одну, дуже концептуальну, при думала. Якраз вкладається в рамки русинського імпре сіонізму, чи як там було.

— А ну давай.

— Ну, уяви таке. Вздовж Берлінської стіни бредуть собі двоє типків, курять якусь папіроску на двох і копають поперед себе бляшанку з під «Кока коли». Ідуть, ідуть, ідуть… На стіні пістрявіють антифашистські ґраффіті. Стіна довга довга… Ідуть, копають, курять… Ідуть… копають… курять… Ідуть. Копають. Курять. По двадцяти хвилинах такого ненав’язливого відеоряду один закумарений чувак, не витягуючи рук із кишень, копає бляшанку з під «Коки» сильніше, і та відлітає десь убік. Слоган: PEPSI. FUCK IT!

Вуйко радісно кивнув.

— Винятково для галицької ментальности рекомендую:

ПЕПСІ. ПОХУЙ! — додав він, люто розкурюючи чергову цигарку, ніби висмоктуючи з неї душу. — У принципі, радикально. Але можна й жорсткіше. Значить, так: панорама Єрусалима. Над Голгофою сідає сонце, і силуети хрестів на ній геть чорні. Камера показує лиця двох розіп’ятих мучеників — вони виснажені болем і сонцем. Їхні губи потріскалися від спраги. Камера показує центральний хрест… але він порожній! Наступний кадр — гурт римських воїнів оточив Ісуса. Хтось пригощає Його «Спрайтом», решта дружньо плескають Христа по плечі. Ісус із насолодою робить ковток і відригує. Всі сміються. Грає увертюра з «Jesus Christ Superstar». На вечірньому небі спалахує напис:

SPRITE

ІМІДЖ — НІЩО. СЛУХАЙСЯ СПРАГИ!

6

Наступної, четвертої по рахунку секунди, обидвоє різко зупинилися, зачакловані. Ноги вийшли на просіку, й очам відкрилося те, про що не хотів говорити завчасу вуйцьо Юлік.

Колія закінч увалася тупиком. Дерев’яна загорода, помальована колись чорними і білими смугами, помітно вицвіла й облущилась.

Тупик, остаточна зупинка. Найколосальніше: те, що не вкладається в рамки уявлень про Карпати. Зліва була залізнична станція — справжнісінька, сказати б, автентична залізнична станція, така ж, як і в місті. Проста будова з високим входом, вибитим вікном і брудно блакитною колоною. Це радше нагадувало не зупинку, а циганський навіс від дощу. Таких от навісів між Мукачевим і Львовом — по сотні на кілометр.

Напис на будівлі (звідки взялися букви у лісі?) говорив:

СТАНЦИЯ

БЕСКИДЫ

Її свідомість заціпеніла.

— А я казав, що то є ШОСЬ?! — здалека долинув голос вуйка.

Вона кивнула, вся ватяна: закривати рота чи трохи повтикати від здивування?

Вуйко Юлік молодецьким смиком вискочив на перон.

Сперся руками в боки, задер голову до неба і голосно втягнув повітря. З насолодою видихнув.

— Боже, але тут файно! — сказав він і пацнув себе по товстенькому стегну.

Терезка озирнулася довк ола. Руді стовбури сосен, потикані цурпалками сухих гілок, крони в небі стиглого винограду, шум потоку десь поруч і, забери його біс прямо тут і зараз, НАТУРАЛЬНА ЗАЛІЗНИЧНА СТАНЦІЯ!

Щось таке, що оглушує св оєю присутністю.

В кінці колії, де шлях замкнувся знаком тупика, стирчав незрозумілого призначення важіль. Терезка підійшла ближче і придивилася. Важіль впирався в іржавий кожух чорного механізму. Терезка потягла важіль на себе, потім штурхнула вперед. «Під дощем метал росте швидше, ніж у приміщенні, — подумала вона. — Так і важелі — вростають у механізм».

— А! Це колію переводити колись таке було, — озвався вуйко з платформи. — Лізь до мене, тута ше стільки цікавого…

Терезка потягнула важіль сильніше, і той піддався туго, але по справжньому функціонально. На секунду в ній кольнувся ляк, як би не пустити під укіс якийсь потяг.

Обережно відійшла від механізму, але в руках залишилось переконання, що десь щось вона справді змінила — і то змінила кардинально. Вчинила невеличкий зсуф. Десь у паралельному вимірі від цієї секунди лінії напруження завібрували іншими координатами.

Повільно пройшлася вздовж платформи, смакуючи теплом нагрітого бетону. Поклала руку на асфальтовану поверхню.

Гаряча, шерехата, суха.

Прекрасно.

Аби вилізти нагору, довелося задерти ногу. Вуйко зупинився на самому краєчку бетонного прямокутника.

Запхав руки в кишені, зажмурився й підставив обличчя білому сонцю. Терезка випрямилася на повний зріст, скинула зі спини наплічник і вигнула спину, рахуючи, скільки разів хрусне. Ледь чутно у її голові перевели колію: легкий поштовх, ніби час почав трохи пізнити. Можливо, його стало більше тут і зараз.

Вдих.

Станція «Бескиды» нагадувала колиску найблажен нішого спокою, який тільки доводилося відчувати. А ще воно було місцем незрозумілої конденсації дежав’ю. Якщо й бувають полюси вжебаченого, то це — переконливо один із них.

Температура перетнула платформу й заглянула у тінь навісу. «Де я це вже могла бачити?»

Видих.

На стіні, відразу навпроти віконця каси, красувалася стильна мозаїка, викладена з кольорового скла, як то було модно в часи розквіту бароко — у радянському трактуванні.

Доповнювало барочний настрій світло. Станція Бескиди в цей хмарний день своїм освітленням нагадувала собор у зливу.

Вдих.

Частина смальти встигла відвалитися (нею була всіяна підлога відразу під мозаїкою), і це додало настрою нових обертонів. Деструкція.

Вона задерла голову, щоб належно оцінити красу. З під стелі на неї дивився суворий