Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

на зупинці, розгладжуючи гривеником вуса. Але щойно кондукторка смикнула мотузку і трамвай рушив, кіт учинив, як кожен, кого виганяють з трамвая, але кому все ж таки потрібно їхати. Пропустивши повз себе три вагони, кіт скочив на задню дугу останнього, лапою вчепився в якусь кишку, що виходила зі стінки, і поїхав собі, заощадивши в такий спосіб гривеника.

Зосередившись на паскудному котові, Іван мало не загубив найголовнішого з трьох — професора. Але, на щастя, той не встиг накивати п’ятами. Іван побачив сірий берет у натовпі на початку Великої Нікітської, або вулиці Герцена. Миттю Іван і сам опинився там. Але успіху він не мав. Поет і крокував сягнисто, і починав підбігати ристю, штовхаючи перехожих, а не наблизився до професора й на сантиметр.

Хоч який занепокоєний був Іван, проте його вражала та надприродна швидкість, з якою відбувалася гонитва. І двадцяти секунд не минуло, як після Нікітських воріт Іван Миколайович був уже засліплений вогнями на Арбатському майдані. Ще кілька секунд, і ось уже якийсь темний провулок з нерівними тротуарами, де Іван Миколайович гепнувся і розбив коліно. Знову освітлена магістраль — вулиця Кропоткіна, потім провулок, потім Остоженка і ще провулок, бридкий, похмурий і ледь освітлений. І ось тут Іван Миколайович остаточно загубив того, хто був йому так потрібен. Професор щезнув.

Іван Миколайович знітився, але не надовго, бо нараз йому сяйнуло, що професор неодмінно має бути в будинку № 13 і обов’язково у квартирі 47.

Увірвавшись до під’їзду, Іван Миколайович вихопився на другий поверх, відразу знайшов цю квартиру і нетерпляче подзвонив. Чекати довелося недовго: відчинила Іванові двері якась дівчинка років п’яти і, ні про що не спитавши у приходня, відразу пішла собі кудись.

У величезному, вкрай занехаєному передпокої, тьмяно освітленому малесенькою вугільною лампочкою під високою, чорною від кіптяви стелею, на стіні висів велосипед без шин, стояла величезна скриня, окута залізом, а на полиці над вішалкою лежала зимова шапка, і довгі її вуха звисали донизу. За одними з дверей розкотистий чоловічий голос в радіоапараті сердито щось горлав віршами.

Іван Миколайович анітрохи не розгубився в незнайомому місці й просто почимчикував у коридор, міркуючи так: «Він, звісно, сховавсь у ванній». У коридорі було темно. Потикавшись у стіни, Іван побачив слабеньку смужку світла внизу під дверима, намацав клямку і несильно смикнув її. Гачок зіскочив, й Іван опинився саме у ванній і подумав про те, що йому поталанило.

Але поталанило не так, як було б слід! Івана огорнуло вологим теплом, і у світлі вуглин, що тліли в колонці, він розгледів великі корита, розвішані по стінах, і ванну, всю в чорних страшних плямах на місцях пооббиваної емалі. Так ось, у цій ванні стояла гола громадянка, вся в милі й з мачулою в руках. Вона короткозоро мружилася на Івана у дверях і, очевидячки помилившись у пекельному освітленні, сказала тихо й весело:

— Кирюшко! Облиште це варнякання! Чи ви з глузду з’їхали?.. Федір Іванович зараз повернеться. Геть звідси негайно! — і махнула на Івана мачулою.

Непорозуміння було видиме, і винен у цьому був, безперечно, Іван Миколайович. Але визнати це він не захотів і, вигукнувши докірливо: «Ух, розпусниця!..» — відразу опинився невідь-чого на кухні. В кухні не було нікого, і на плиті у напівтемряві стояло близько десятка загашених примусів. Один місячний промінь, промкнувшись крізь закіптюжене вікно, яке роками не витиралося, скупо освітлював той куток, де в пилюці й павутинні висіла забута ікона, з-за кіота якої висовувалися кінчики двох вінчальних свічок. Під великою іконою висіла приколота маленька — паперова.

Ніхто не знає, яка думка заволоділа ту мить Іваном, але перед тим, як вибігти на чорний хід, він присвоїв одну з тих свічок, а також і паперову іконку. Разом з тими речами він покинув невідому квартиру, щось буркочучи, ніяковіючи при згадці про те, що він хвилину тому пережив у ванній, мимоволі намагаючись угадати, що за один цей нахаба Кирюшко і чи не йому належить бридка шапка-вушанка.

У безлюдному гнітючому провулкові поет розглянувся в пошуках утікача, але того ніде не було. Тоді Іван твердо сказав сам до себе:

— Ну, звісно, він на Москві-ріці! Вперед!

Годилося б, напевно, запитати в Івана Миколайовича, чому він гадає, що професор саме на Москві-ріці, а не деінде. Та біда в тому, що запитувати не було кому. На гидкому провулку не було жодної душі.

За найкоротший час можна було бачити Івана Миколайовича на гранітних сходинках амфітеатру Москви-ріки.

Скинувши з себе одяг, Іван доручив його якомусь приємному бороданю, що смалив самокрутку біля драної білої толстовки і розшнурованих стоптаних черевиків. Помахавши руками, аби прохолонути, Іван ластівкою пірнув у воду. Йому забило дух, така холодна була вода, навіть думка майнула, що, мабуть, і вискочити на поверхню не зможе. Але зміг-таки, і, відсапуючись та пирскаючи, з круглими від жаху очима, Іван Миколайович почав плавати в чорній воді, яка тхнула нафтою, поміж ламливих зиґзаґів берегових ліхтарів.

Коли мокрий Іван пританцював сходинками до того місця, де залишився під охороною бороданя його одяг, з’ясувалося, що викрали не лише другий, але й першого, тобто самого бороданя. Саме на тому місці, де була купка одягу, залишилися смугасті кальсони, драна толстовка, свічка, іконка і коробочка сірників. Погрозивши у безсилій люті комусь удалину кулаком, Іван нап’яв на себе те, що було залишено.

Тієї хвилини його почали непокоїти дві думки: перша про те, що пропало посвідчення МАСОЛІТу, з яким він не розлучався, і друга — чи пощастить йому в такому вигляді безперешкодно пройти по Москві? Все ж таки в кальсонах… Щоправда, кому до того діло, та все ж коли б бува не трапилось якої причіпки або затримки.

Іван обірвав ґудзики з кальсон там, де ті защібались коло кісточок, розраховуючи на те, що, може, в такому вигляді вони уподібняться до літніх штанів, забрав іконку, свічку, сірники і рушив, сказавши самому собі:

— До Грибоєдова! Поза всяким сумнівом, він там!

Місто вже жило вечірнім життям. У куряві пролітали, брязкаючи ланцюгами, вантажівки, і на їхніх платформах, на мішках, порозлягалися догори животами якісь чоловіки. Вікна повсюди були розчинені. В кожному з цих вікон горів вогонь під оранжевим абажуром, і з усіх вікон, з усіх дверей, з усіх підворіть, з дахів і горищ, з підвалів і дворів — виривалося хрипке ревіння полонезу з опери «Євгеній Онєгін».

Побоювання Івана Миколайовича цілком справдилися: перехожі звертали на нього увагу і, сміючись, оглядалися. Тим-то він вирішив зійти з великих вулиць