Читати книгу - "Звіробій"

житті він опинився близько від ворога чи принаймні мав досить підстав так гадати; та ще такого ворога, як індіяни, з усією їхньою хитрістю і підступністю. Коли він причаївся біля одного з віконець, «ковчег» саме почав долати найвужчий відтинок протоку, звідки й починалася власне річка; дерева тут густо перепліталися вгорі, утворюючи над течією зелене склепіння. Ця особливість така ж характерна для геть усіх тутешніх річок, як, скажімо, для річок Швейцарії характерне те, що вони бурхливо вириваються з крижаних палаців.

«Ковчег» уже минав останній поворот цього листяного коридора, коли Звіробій, оглянувши все, що тільки можна було побачити на східному березі річки, пройшов через кімнату, аби подивитися у протилежне віконце на західний берег. Його поява біля цього спостережного пункту виявилася дуже вчасною: тільки-но він зиркнув оком у шпару, як побачив таке, що, безперечно, могло нажахати молодого й недосвідченого вартового. Над водою, зігнувшись майже в дугу, звисало молоде дерево; колись воно тяглося до світла, а потім назавжди згорбатіло під вагою снігу, — випадок досить звичайний для американських лісів. І от на це дерево вже видерлося чоловіка шість індіянів, а решта стояли внизу, готові кинутися слідом за передовими, тільки-но ті звільнять місце. Очевидно, індіяни замірялися пробігти по стовбуру й поплигати на дах «ковчега», коли судно пропливатиме під ними. Зробити це було, далебі, неважко, бо дерево росло дуже похило, гілки правили за добру підпору рукам, а плигнути з такої висоти могла б навіть і дитина. Звіробій побачив цю ватагу саме тоді, коли вона щойно вискочила з лісу й почала видиратися на дерево. Чудове знання індіянських звичаїв миттю підказало йому, що нападники розмальовані по-бойовому і належать до ворожого племені.

— Тягни, Непосидо, — закричав він, — тягни що є сили, якщо ти кохаєш Джудіт Гаттер! Тягни, чоловіче, тягни!

Молодий мисливець знав, що звертається з цим закликом до людини, наділеної могутністю велета. Голос його пролунав серйозно й пересторожливо. Гаттер і Марч, відчувши, що тут не до жартів, у найкритичніший момент дружно й щосили наполягли на линву. «Ковчег» подвоїв швидкість і нарешті проскочив під деревом, ніби усвідомлюючи, яка небезпека над ним нависла.

Зрозумівши, що їх викрито, індіяни вигукнули свій грізний бойовий клич і, стрімголов кинувшись на дерево, почали плигати на таку жадану їм здобич. Ось уже шестеро ворогів один по одному спробували щастя. Однак усі попадали в воду — котрий ближче, котрий далі, залежно від того, раніше чи пізніше він опинився на дереві.

Тільки вождь бувши у найнебезпечнішому місці попереду всіх і плигнувши першим, упав на баржу біля самісінького стерна. Але падіння несподівано так оглушило його, що він хвилину стояв зігнувшись, не тямлячи, що з ним коїться.

В цю мить з каюти вискочила Джудіт. Збуджена сміливістю свого вчинку, з зарожевілими щоками, вона здавалася ще вродливішою. Зібравшись на силах, дівчина одним поштовхом скинула нападника за борт, сторч головою в річку. Та тільки-но вона це зробила, в ній одразу прокинулася жінка. Вона перехилилася через корму, бажаючи дізнатися, що сталося з індіянським вождем, і очі їй полагідніли. Дівчина спалахнула від сорому та подиву перед власною сміливістю й залилася своїм звичним грайливим, приємним сміхом.

Все тривало не більше хвилини. Потім Звіробоєва рука обхопила її за стан і хутко затягла назад до каюти. Відступ був вельми вчасний. Щойно вони опинилися в безпеці, як увесь ліс наповнився нестямними криками і кулі застукали по колодах.

Тим часом «ковчег» швидко й невпинно просувався вперед, і, коли скінчилася ця невеличка пригода, йому вже ніщо не загрожувало. Як тільки пригас перший спалах гніву, дикуни перестали стріляти, розуміючи, що марно витрачають набої. Баржа підпливла до останнього, справжнього якоря, і Гаттер спритно витяг його з води, не перешкоджаючи ходові судна. Течія тут була тиха, і «ковчег» за інерцією виплив у відкрите озеро, хоча й не так далеко від берега, щоб знешкодити ворожі кулі. Гаттер і Марч витягли два невеликих весла й, ховаючись за каютою, незабаром одігнали «ковчег» на таку відстань, що ворогам уже не лишилось надії знову зненацька напасти на них.

РОЗДІЛ V

Хай звір конаючий кричить,

Живий — радіє волі.

Один на варті, інший спить:

Яка у кого доля.

Шекспір, «Гамлет»

Незабаром відбулася ще одна нарада, на якій були присутні Джудіт та Гетті. Безпосередня небезпека тепер їм уже не загрожувала, і тривогу заступило гнітюче усвідомлення того, що на берегах озера зібралися значні ворожі сили, які, безперечно, не пропустять нагоди довести до кінця свої лихі заміри. Ясна річ, дужче за всіх непокоївся Гаттер, а дочки, звиклі в усьому покладатися на батька, навіть не уявляли, яка небезпека над ними зависла. Старий Гаттер чудово розумів, що обидва гості вільні покинути його, коли їм заманеться. І ця обставина, як легко міг помітити уважний спостерігач, тривожила його над усе.

— У нас велика перевага перед ірокезами, чи хто там вони в біса є оті наші вороги, — сказав він. — Бо ми на плаву. На озері немає жодного човна, якого б я не знав. Ти, Непосидо, пригнав свого сюди, отож на березі лишилося тільки три, і їх так добре сховано в дуплах, що індіяни нізащо їх не знайдуть, нехай хоч скільки шукають.

— Ну, я не згоден, цього ніхто не може твердити з певністю, — докинув Звіробій. — Досить червоношкірому тільки замислити щось розшукати, і нюх у нього стає гостріший, ніж у гончака. Якщо ця зграя вийшла полювати скальпи, або сподівається пограбувати, або стала на стежку війни ради честі, звісно, честі в їхньому розумінні, не знаю, яке треба дупло, щоб сховати човника від їхніх очей.

— Твоя правда, Звіробою! — вигукнув Гаррі Марч. — Тут ти непогрішимий, як Євангеліє, і я страшенно радий, що моя шкаралупка в мене під рукою. Я гадаю, коли вони серйозно надумали викурити нас, то ще до завтрашнього вечора знайдуть усі ті три човники, а отже, старий Томе, не завадить нам взятися за весла.

Гаттер відповів не одразу. Якийсь час він мовчки роздивлявся довкола, оглядаючи небо, озеро та смугу лісу, що оперізувала його з усіх боків. Ніде він не помітив тривожних ознак. Безкраї ліси дрімали в глибокій тиші, небо було напрочуд спокійне, його золотило останнє проміння призахідного сонця, а озеро здавалося ще чарівнішим і дихало таким миром, мовби нічого й не трапилося за цілий день. То була картина загального умиротворення; вона заколисувала людські пристрасті, навівала на них священний спокій. Як вона вплинула на