Читати книгу - "Голодна весна"

– Ось так, дядечку Тарасе, – звернувся я до Шевченка на портреті, переступивши поріг своєї. – Сумно стало жити в нашому селі.

Як завжди, Тарас Григорович промовчав, пильно-пильно дивлячись на мене своїми добрими-предобрими очима.

Я часто дякував подумки оржицькому дядькові Степану за портрет Шевченка, адже у важкі хвилини самотності я мав з ким поговорити, вилити біль душі. А самотнім я був часто і подовгу.

Іноді цілими днями.

Розділ восьмий. ІШОВ ДОЩ

Треба ж так – днів із десять підряд стояла тепла, сонячна погода, в колгоспі ось-ось мали завершити сівбу ранніх зернових, і раптом знову задощило. Дощ почався вночі і йшов з короткими перепочинками цілим тиждень. Знову розквасило землю, нашу вулицю, знову у нас під хатою утворилась калюжа, яку не обійти, а тільки перебродити. Ми сидимо з матір'ю на ледве-ледве теплій печі (топити зовсім нічим), і мати в який уже

раз журиться:

– Господи, хоч би він уже перестав, бо ще покрівлю нашу промочить, стара вже, трухлява. Що тоді робитимемо? І полатати нічим, жодного кулика, та й нікому.

Я згоджуюсь з матір'ю і на знак згоди мовчки хитаю головою.

Мати ж, помовчавши хвилинку-другу, журиться далі:

– Дав би вже досіяти та сходити нам до батька.

– До батька можна й під дощем іти, – кажу я. – Понапинаємось мішками, я холоші штанів підкачаю – і до самих Прилук…

Мати кладе мені руку на голову, гладить.

– Е-е, синку, дощ холодний, промокнемо до кісток, застудитися можна. Треба ждати потепління…

Ждати потепління… Коли то воно знову настане? А мені так уже хочеться побачити батька, так хочеться, що терпіння не вистачає. Я щодня думаю про нього: як він там? Як йому живеться? Голодує, як і ми… Але ж ми хоч вільні… Куди хочеш – іди. А він?

Ні, треба будь-що умовити матір не ждати погоди.

Не з глини, не розмокнемо. А коли йти, воно й не холодно буде.

Вирішую трохи згодом, а може, завтра ще поговорити з матір'ю про це. Відпрошусь у Павла Івановича на два дні, він відпустить. Не раз питав, що пише батько, як себе почуває.

Після того як Павло Іванович заступився за нас з матір'ю біля гамазею перед міліціонером, він ходив похмурий, мовчазний. Не жартував, як іноді бувало, не затримувався в класі після уроків. Як тільки пролунає останній дзвінок, збере книжки на столі, скаже нам «До побачення!» і поспішає додому.

Уже не один раз я збирався підійти до нього, запитати, чи нічого йому не було за те, що накричав тоді на рябого міліціонера, але боявся. І за Аполлінарія не насмілювався запитати, чи не знає, де він і що з ним? Де його поділа міліція? Забрали, і мов у воду канув чоловік. Я й батькові про Аполлінарія повідомив. Написав: «А ще в нас новина, дядечко Аполлінарій, як ото й ти, поїхав у район і досі не вернувся». Щоб догадавсь.

Сіро за вікнами хати, вітер кидає в шибки дощем, дощ торохтить по них, немов хтось добивається до нас. Немов не весна надворі, а осінь, дідько б таку погоду забрав.

Звертаюся до матері:

– А чому така несправедливість? Адже даремно засудили батька, він же не винен, що нас обікрали. І голова сільради казав, і міліціонер. А суд засудив. Неправильно це, несправедливо!

Мати прихиляє мене до свого плеча.

– Не знаю, синку. Нічого не знаю. Де та правда, де та справедливість? Виростеш, сам колись у всьому розберешся. Давай, лишень, посьорбаємо того борщу, що я зварила. Який він там удався? Бо вже давно обідня пора минула, а ти ж їсти хочеш.

Рідна моя, добра моя матуся! Як вона турбувалася за мене! Вона багато знала! І про хороше, й про погане. Про добре охоче розповідала, від поганого – оберігала. Вона відривала від свого рота останню крихту й несла мені. Жаліла, пестила, берегла. І сама від себе, як мати, і батьків наказ виконувала. Як прощалися ми з ним перед відправкою в тюрму (ледве дозволили в міліції), поцілував він нас обох, а матері наказав: «Бережи мені сина, Тетяно!»

На любов і добрість матері я теж відповідав любов'ю і добрістю. Слухався її в усьому, допомагав чим міг, жалів, коли приходила стомлена з роботи, втішав-, коли плакала. І теж ділився з нею чим міг. Ось і тепер, відколи задощило і мати вдома, їй не дають у колгоспі пайка, то я щодня приношу свою скибочку хліба зі школи. Чай випиваю так, без хліба, а хліб – додому. Мати сварить, їж, мовляв, сам, а я – ні, ділюся з нею.

Сьогодні теж приніс тоненьку скибочку і поклав під полотняною хусткою на столі. Звичайно, не наїмося ми нею, але нехай хоч запахне хлібом у хаті.

В ці дощові дні, коли мати дома, вона нашукує на городі щавлю, лободи, кропиви, кидає кілька квасолин (знайшла десь у запічку вузлик) і варить сякий-такий борщ. Власне – це не борщ, а зелений суп, і ми його їли з тією скибочкою хліба на двох. Мати каже, щоб у животі попарилося та кишки не позсихалися.

– Обідати, то й обідати, – згоджуюсь я. – А тоді «Кобзаря» почитаємо, ми вже давненько не читали.

– А чого ж, почитаємо, – підтримує мене мати і злазить із печі.

Мати в мене неписьменна, через бідність не ходила жодного дня до школи. Єдине, чого навчив її батько – це розписатись. І те вона робила з великою потугою. Але слухати, як хтось читав книжки, дуже любила. І переживала дуже, коли в книжках було комусь погано. А коли я читав їй Шевченкові «Катерину» і «Наймичку» – слухала з повними очима сліз. Тоді я переставав читати й казав: «Плачеш – більше не буду!» Мати хутенько витирала сльози кінчиком хустки й виправдовувалась: «Як воно само плачеться».

Тільки-но мати ступила на долівку, як мимо наших вікон хтось пройшов, потім рипнули сінешні двері, і в сінях загупало.

– Хто б це до нас у такий дощ? – повернулася вона до хатніх дверей.

Двері ту ж мить відчинилися і поріг переступила промокла, забрьохана старша Гальчина сестра Параска. Велика хустка – по самі очі, худа, зсутулена, не дівка, а стара жінка. Зайшла, привіталася, і в плач.

– Ой, тіточко-голубочко, мати просить прийти до нас, наш батько вмер. Поможете обмити.

У матері опустилися руки:

– Помер? Та як же це?

Параска схлипує, витирає сльози