Читати книгу - "Колиска на орбіті"

— Що він сказав? — спитав Тераї.

— Я не зовсім зрозумів. Адже я знаю лише кілька їхніх слів. Та, здається, він сказав, що ти найбільший звір, яких він бачив у своєму житті!

— Хм… Ти не знаєш, хто їм дав ці ножі?

— Ми, розвідувачі. Стеки — славні істоти й іноді йдуть до нас провідниками. Вони живуть з полювання, до того ж ще щось вирощують. Вимираюча раса, але цього разу земляни тут не винні. Стеки повернулись до кам’яного віку, і повернулись задовго до того, як ми прийшли на цю планету. їх залишилося небагато, вони зовсім сумирні, а що ніхто не збирається колонізувати Офір II, то вони поволі зникнуть самі, без будь-яких трагедій.

— Але чому вони вимирають? Поглянь, скільки дітей і всі живі, дужі на вигляд!

— Вони часто помирають, не досягши повноліття. І ніхто не знає чому. Цей світ належить ММБ, а компанія аж ніяк не цікавиться інопланетянами. її хвилюють тільки прибутки. Стеків ніхто ніколи не вивчав. Мак-Грегор каже, що невдовзі після обряду посвячення вони вдаються до масових самогубств. І він зізнався, що знає причину. Спитай його сам. Якщо є на цій нещасній планеті фахівець, який добре знає стеків, то це він. Але подивись на дорослих!

Поряд з веселими жвавими дітьми чоловіки й жінки зі своїми витягнутими обличчями та втомленими нечастими рухами здавались особливо сумними й малорухливими.

— Хвороба?

— Невідомо. Лікар Вертес намагався знайти збудники, та дарма. До того ж він не має необхідних приладів, а Старжон дивиться на такі дослідження скоса. Каже, зайве марнування часу.

— Гаразд. Я спитаю Мака. І попрохаю навчити мене їхньої мови. Цей народ мене зацікавив. Багато їх залишилось?

— На дослідженій частині континенту ми знайшли з десяток поселень. І куди більше покинутих міст. В інших місцях їх не бачили. Але колись це була велика раса. Вся планета вкрита руїнами. Ти сам побачиш руїни величезного міста на плато Віра. Ми будемо там завтра.

Жюль сказав на прощання кілька слів, на які стеки не відповіли, й вони вийшли через низеньку брамку із села. Лео зустрів їх незадоволеним широким позіхом, а тоді підійшов до брамки й зухвало окропив стовп.

— Лео! — обурено крикнув Жюль.

— Він образився, що ми залишили його за палісадом, — пояснив Тераї, засміявшись. — От і поставив свою мітку, аби знали, що тепер і це поселення входить у його мисливську територію!

Наступного дня з верхівки пагорба побачили стародавнє місто. Воно лежало в низині на східному березі великого синього озера. Руїни вкрилися заростями, але подекуди над буйною зеленню ще височіли башти. “За земними нормами, — подумав Тераї, — в цьому мертвому місті могло жити від трьохсот до п’ятисот тисяч жителів”.

Вони спустилися в низину й пробралися до міста, прорубуючи собі дорогу мачете. В центрі, біля самого озера, бруківка виявилась зробленою так майстерно, що навіть через стільки століть рослини майже ніде не змогли пробитися між бруком.

З десяток вулиць збігалися до напівкруглого майдану, що виходив на набережну, від якої протяглися в озеро численні моли та причали. Два маяки, майже не зачеплені часом, стерегли гавань.

— Ночуватимемо в лівій башті, — сказав Жюль. — Я тут частенько зупинявся. Там є сухі кімнати, і стелі ще міцні. Стародавні стеки вміли будувати…

І справді каміння в стінах було так щільно підігнане, що інколи неможливо було розрізнити швів.

— Чи відомо хоч приблизно, скільки років цьому місту?

— Так. Коли Мак був директором, він надіслав зразки дерева на Землю для радіо-вуглецевого аналізу. Місто не таке вже давнє — йому від чотирьох до трьох тисяч двохсот земних років. Цікаво інше: видимо, це було перше покинуте стеками місто. Чим далі звідси, тим пізніший час запустіння міст, ніби саме з цього місця виходило якесь смертоносне випромінення. На північному материку, наприклад, міста були заселені ще дві з половиною тисячі років тому. Так чи інакше, скінчилося все швидко: на всій планеті цивілізація стеків загинула за які-не-будь шістсот років. Коли в Ксенологічному бюро Об’єднаних Націй дізналися про це, сюди хотіли надіслати наукову експедицію, однак ММБ запротестувала. В них необмежені права, ця планета цілком у їхній владі ще на сорок років!

Поки Жюль влаштовувався на ночівлю, Тераї з Лео оглядали руїни. Лапрадові хотілося визначити рівень зниклої цивілізації. В одному з уцілілих будинків стіни були прикрашені розписом і барельєфами. На зображеннях не було складних машин, але стеків скрізь оточували домашні тварини, верхові або в’ючні, схожі на коней та биків. Траплялись і деякі подоби собак у сценах полювання на шуїнга-гха — цих хижаків Тераї впізнав одразу ж, вони справді скидались на коротколапих левів. Стеки були озброєні луками, списами й своєрідними арбалетами з прицільною рамкою. Дехто мав щити на зразок нагрудних панцирів.

“Неодмінно треба провести розкопки, — думав Тераї. — Але я ладен іти на парі, що вони не поступалися перед європейцями чотирнадцятого століття. Судячи з намальованої на стіні карти, вони вже плавали всіма морями. Що ж сталося з цією могутньою цивілізацією, що її зупинило? Три тисячі років! Вони явно випереджали нас. Три тисячі років тому в нас тільки починався залізний вік! Мої галльські предки воювали між собою, мої китайські предки лише вчились філософствувати, мої предки маорі ще не вийшли з Азії, що ж до моїх індіанських предків, то тільки великий Маніту знає, що вони тоді робили!”

Він повернувся до табору й розповів Жюлеві про свою знахідку.

— Авжеж, я знаю цей будинок. Там є й інші, де збереглись навіть дерев’яні балки й двері. Вони все робили зі стовбурів гаю, а цю деревину жодна гнилизна не бере. Ми її застосовуємо для кріплень у шахтах. А черепиця? Ти бачив, як вона в них щільно підігнана? Навіть ураган не може її зірвати. Муляри вони були чудові й працювали на віки, як наші єгиптяни або будівельники середньовічних соборів. Але про стеків ми не знаємо нічого, або майже нічого.

Ніч вони провели спокійно в башті, в сухій, добре зачиненій кімнаті зі стрілчастим склепінням, і на світанку покинули місто. Тепер для Тераї почалося справжнє знайомство з Офіром.

Спершу тягся ліс, потім — велика зелено-руда савана, далі пішли глибокі каньйони, в які річка Ото-Ото спадала мальовничими водоспадами. Сонце безліччю веселок розквітчувало водяний порох, що зависав над ними. Подекуди вздовж давньої напівзарослої дороги