BooksUkraine.com » Фантастика » Зоряні кораблі 📚 - Українською

Читати книгу - "Зоряні кораблі"

148
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Зоряні кораблі" автора Іван Антонович Єфремов. Жанр книги: Фантастика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21
Перейти на сторінку:
глибинну геологію, щоб наблизити її до практичного використання… А ви, ваша справа — еволюція життя й становлення думки вже не тільки в межах нашої Землі, айв цілому Всесвіті. Показати цей процес, намалювати людям картину великих можливостей, що стоять перед ними. Розбити малодушних скептиків та убогих бузувірів, яких ще немало в науці, цією яскравою перемогою думки!

Давидов замовк. Шатров дивився на друга, наче вперше побачив його.

— Та чого ж ми стоїмо? — нарешті вимовив Давидов. — Сядьмо, заспокоймося. Я стомився.

Обидва вчені тихо сіли, закурили і, наче за командою, задумливо втупилися в череп, у порожні орбіти дивної істоти. В кабінеті запала тиша.

Давидов дивився на опукле, подзьобане дрібними ямками чоло, уявляючи собі, що колись, неймовірно давно, за цією кістяною стінкою працював великий людський мозок. Які уявлення про світ, які почуття й знання сповнювали цю дивну голову? Що зберігала пам’ять мешканця іншого світу, які образи з його рідної планети носив він по нашій Землі? Чи відчував він тугу за рідним світом, жадобу великих істин, любов до прекрасного? Які були людські стосунки там, у них, який суспільний лад? Чи досягли вони вищих його щаблів, коли вся планета є однією трудовою сім’єю, без гноблення й визиску, без дикого безглуздя війни, що марнує сили людства та енергетичні запаси планети? До якої статі належав цей гість із «зоряного корабля», що назавжди залишився на чужій для нього Землі?

Череп дивився на Давидова пусто й безсловесно, наче символ мовчання й загадки. «Ми нічого не дізнаємося про це, — думав професор, — але ми, люди Землі, теж маємо могутній мозок і можемо багато про що здогадатися. Ви з’явилися сюди. Але простори нашої Землі були заселені тільки жахливими страховиськами, втіленням безглуздої сили. Люті й безстрашні, страховиська були грізною небезпекою, а вас завітало сюди небагато. Жменька прихідців тинялася в незнаному світі, шукаючи джерела енергії, шукаючи побратимів за думкою…»

Шатров обережно ворухнувся. Його нервова натура протестувала проти тривалої бездіяльності. Він скоса глянув на задуманого Давидова, тихо взяв зі столу важкий диск і заходився розглядати дивний предмет з пильною спостережливістю бувалого дослідника. Просунувши диск у яскраве коло світла спеціальної мікроскопічної лампи, професор повертав уламок невідомого приладу навсебіч, намагаючись відшукати не виявлені ще деталі конструкції. Зненацька Шатров побачив: усередині кружальця на зворотному боці диска щось проглядало під матовою плівкою. Затамувавши віддих, учений намагався роздивитися це, підставляючи диск до світла під різними кутами. І раптом крізь мутну плівку, нанесену часом на прозору речовину кружальця, Шатрову привиділися очі, які дивилися йому пр’осто в лице. Приглушено скрикнувши, професор упустив важкий диск, і той з гуркотом упав на стіл.

Давидов підскочив, наче його підкинуло пружиною. Та Шатров не звернув уваги на розгніваного друга. Він уже зрозумів, і здогад урвав йому віддих.

— Ілле Андрійовичу, — закричав Шатров, — чи є у вас щось для полірування — дрібний карборунд або, краще, крокус? І замша?

— Звісно, є і те і друге. Але що з вами сталося, хай йому грець?

— Дайте мені швидше, Ілле Андрійовичу! Не шкодуватимете! Де воно у вас?

Давидову передалося хвилювання Шатрова. Він устав, широко ступив і зачепився за загорнутий край килима.

Професор сердито пхнув килим ногою і зник за дверима. Шатров чіпко тримав диск і обережно мацав нігтем опуклу поверхню маленького кружальця…

— Ось. — Давидов поставив на стіл банки з порошками, чашки з водою та спиртом, поклав шматок шкіри.

Шатров квапливо й уміло приготував кашку з полірувального порошка, намазав на шкіру і почав терти поверхню кружальця, рівномірно ведучи шкірою по колу. Давидов зацікавлено стежив за роботою друга.

— Ця прозора, невідома нам сполука надзвичайно стійка, — пояснював Шатров, не припиняючи роботи. — Але вона, безперечно, повинна бути прозора, як скло, і, отже, мати поліровану поверхню. А тут, бачите, поверхня стала матова — її роз’їв пісок за мільйони років, що вона пролежала в породі. Навіть ця стійка речовина не витримала… Але якщо відполірувати її, то вона знову стане прозора.

— Прозора? І що ж тоді? — засумнівався Давидов. — Он з того боку диск ще й досі прозорий. Ну, видно шар індію, і все…

— А тут є зображення! — збуджено вигукнув Шатров. — Я бачив, бачив очі! І я певний — тут сховано портрет зоряного прихід-ця, може, саме того, що його череп перед нами. Навіщо він тут — може, розпізнавальний знак на апараті чи такий у них звичай, — про це ми не дізнаємось. Та це й не так важливо, порівняно з тим, що нам взагалі пощастило знайти зображення… Гляньте на форму поверхні— то ж оптична лінза… Еге, полірується добре! — вів далі професор, пробуючи пальцем поверхню.

Перехилившись через плече Шатрова, Давидов нетерпляче дивився на диск — на ньому під смугами мокрої червоної кашки проступав щораз чистіший скляний лиск.

Нарешті Шатров задоволено зітхнув, витер полірувальну масу, змочив кружальце спиртом і кілька хвилин тер його сухою замшею.

— Готове! Ок! — Він підніс до світла диск, надавши йому такого положення, щоб світло відбивалося просто на них.

Обидва професори мимохіть здригнулися. З глибини абсолютно прозорого шару, збільшене невідомими оптичними хитрощами до своїх природних розмірів, на них глянуло дивне, але безперечно людське обличчя. Хтозна, як це було зроблено, але відображення було рельєфне, а головне — надзвичайно, неймовірно живе. Здавалося, жива істота дивиться, відокремлена тільки прозорою стінкою оптичної лінзи. А найбільше вражали величезні опуклі очі, що дивилися просто на вчених. Вони були, ніби озера одвічної таємниці Всесвіту, пройняті розумом і напруженою волею, двома могутніми променями, що прагнули вперед, крізь скляну перепону, в нескінченну далечінь простору. В цих очах було світло безмірної мужності розуму, який усвідомлює нещадні закони Всесвіту і який б’ється в муках і радощах пізнання.

І погляди вчених Землі, схрестившись із цим незвичайним зором, що променів з безодні часу, не потупилися збентежено. Шатрова й Давидова пройняло радісне, переможне почуття. Думка, хай навіть розкидана на неприступно далеких один від одного світах, не загинула безслідно в часі й просторі. Ні, саме існування життя було запорукою кінцевої перемоги думки над Всесвітом, запорукою того, що в різних кутках світового простору йде великий процес еволюції, становлення вищої форми матерії і творча праця пізнання…

Коли вчені подолали перше враження від очей зоряного прихідця, вони почали роздивлятися його обличчя. Кругла голова з великими очима, обтягнута грубою й рівною шкірою, позбавленою волосся, не здавалася

1 ... 20 21
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зоряні кораблі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зоряні кораблі"