Читати книгу - "Сповідь суперниці"

із сусідів-землевласників, виходячи з практичних міркувань щодо землі та посагу. Та ні, я знав себе, знав, що крім господині потрібна мені буде подруга й палка кохана, що я навчу її всього, що сам пізнав на Сході. Сповнені пристрасті ночі, єднання плоті, екстаз… І крім цього — поклик сердець. Але тепер, коли за мене все вирішили, чи знайду я це в настільки примхливій і гордовитій жінці, як донька короля?

Що не кажи — Бертрада і чарівливо прекрасна, і знатна. Очам моїм завжди приємно було дивитися на неї. Але в її вроді крився виклик, і при кожній зустрічі я відчував, як вона прагне повелівати мною. Я корився — інакше й бути не могло, надто велика була різниця в нашому становищі, але й тоді, коли ми залишалися віч-на-віч, вона намагалася брати гору й у всьому завдавати тон. Мені ж відводилося місце покірного залицяльника.

Безперечно одне — її почуття були щирі.

Чи хотів я її як жінки? О, так! Її тіло, форми якого не ховав, а підкреслював зухвалий яскравий одяг, вабило мене доти, поки я не зустрічався з холодним колючим поглядом її очей. У Бертраді відчувалася майже чоловіча владність, і до часу я поступався їй. Але як складуться наші стосунки, коли ми станемо чоловіком і дружиною?

Раптом я спіймав себе на думці, як холодно та діловито міркую про свою наречену. Хоча, хтозна, коли за нами запнуть шлюбне ложе, чи не запалаю я пристрастю, як тієї миті, коли вона сама обійняла мене? І якою ж холодною при цьому була дівчина! Ладен заприсягтися вірою, в її словах було більше жаги, ніж у поведінці.

Хоча, коли нас знайшли, Бертрада була готова на цілий світ кричати про своє кохання. Ось тоді щось здригнулося в моєму серці. І під час розмови з королем я не збрехав, кажучи, що захоплююся його донькою і готовий служити їй до кінця днів.

Грізний Генріх Боклерк був тоді на диво м’який зі мною. М’який, але після того, як мене, закутого в кайдани, привели до нього з Фалезької вежі.

— Я сам знаю, на що здатна пристрасть, — глухо сказав він.

Але далі говорив зі мною тільки про справи. І я зрозумів, чого він чекає від мене, зрозумів, що в нього все продумано. Левом Справедливості називали його, цього тирана, який тримав свої володіння в залізному кулаці. Однак навіть у мене, який знав багатьох правителів, його вміння тонко та продумано вести справи викликало захват. Йому потрібна була своя людина в Норфолку, проте ця людина повинна була походити зі старої саксонської знаті, саме її він міг возвеличити на противагу гордовитій англо-нормандській аристократії. І водночас ця людина повинна була мати зв’язки серед церковників. Я підходив на цю роль і як обранець його доньки, і як людина, відома в церковних і світських колах Європи. А ще це був шанс возвеличити його незаконнонароджену дочку. Усе сходилося. Саме тоді я й відчув, ніби мене поставили на місце, яке довго було порожнє і на яке я годився.

Король Генріх часто звеличував людей на свій розсуд, але при цьому прагнув, щоб вони були гідні його довіри. Тому, хоч я й був заручений із його донькою, він не поспішав наділяти мене графським титулом. Та він зробив мене шерифом, своїм представником адміністративної влади в графстві Норфолкшир. І при цьому давав мені півтора року випробувального терміну. Він, як і всі нормани, вважав, що сакси мало на що здатні через свою відсталість і вперте бажання відмежуватися від усього, що походило з-за моря. Але я сам був прибульцем із-за моря, я багато вже побачив і знав, чого хочу, — влади. Я став честолюбним. Видно, вже досяг того віку, коли прагнеш могутності. Та й самому собі хотілося довести, чого я вартий. Мої заручини з Бертрадою були першим кроком на шляху до цього. І хай у короля й були сумніви щодо мене, я знав: вони зникнуть, коли я виконаю задумане — побудую в Денло цитадель, схожу на ті, що так захопили мене в Святій землі. Я так і сказав королю, і він погодився зі мною. Бо його доньці, графині Норфолкській, слід жити в гідному замку. Але в короля була й своя вимога: я не зобов’язаний приховувати, що заручився з його донькою, але було б бажано, щоб не кричав про це скрізь і всюди. Що ж, його можна зрозуміти. Генріх не хотів, коли я не зарекомендую себе гідно і заручини буде розірвано, аби всі знали, як він удома наважився запропонувати принцесу Нормандську вискочці-саксу. І, повірте, мене ця його обережність не засмучувала. Треба було піднестися від бездомного втікача до посланця тамплієрів, пізнати примхи різних дворів і підступність стосунків у землях Єрусалимського королівства, щоб зрозуміти: обережність не завадить.

Отож, я повертався додому багатим, прославленим і мало не зятем короля. Моя наречена була красунею. Непоганий результат дванадцяти років блукань.

А все-таки з думки в мене не йшло, якою гордовитою і зарозумілою стала моя наречена, коли заручини вже відбулися. Та й не тішило останнє напутнє слово Стефана Блуаського:

— Бережи тебе Боже, Едгаре. Ти навіть не уявляєш, з ким пов’язав свою долю.

Тоді я навіть розгнівався на нього. Як він сміє? І це мій давній заступник, майже друг. Та й хіба не відомо, що граф Мортен завжди спочатку говорить, а потім думає?

* * *

Протягом усього наступного дня ми рухалися без зупинки. За цей час я зміг поцінувати, який лад король-тиран Генріх І дав Англії. Цей наймолодший із синів Вільгельма Завойовника, якого стільки засуджували та боялися, зумів перетворити острівне королівство на спокійний і благодатний край.

Звісно, люди тут і далі ремствували та скаржилися — на тягар податків, на закони, які їх не влаштовували, на розкоші, що ними оточила себе знать, на негоду, врешті-решт. Люди завжди й у всьому схильні звинувачувати владу. Проте я, кому довелося побачити й інші краї — розбурхане, завжди на межі війни Єрусалимське королівство та пошматовану набігами маврів Кастилію, — я, що на собі відчув, як доводиться їздити неспокійними дорогами Франції, міг поцінувати стабільність і порядок, побачені