Читати книгу - "Сповідь суперниці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Для початку Орден надав конвой для охорони мого обозу, і вже на третій день мого перебування в Англії я рушив на схід, у графство Норфолк. Пересувався, як знатний вельможа: дві мої баржі повільно пливли Темзою, далі вгору річкою Рідинг, а берегом скакали охоронці з Темпла, закуті в залізо.
Сидячи на носовій палубі першої баржі, я з насолодою вдивлявся в краєвид, що відкривався переді мною. Безперечно, лютий — не найкращий місяць для подорожі, однак зима цього року видалася м’яка, погода була хоч і похмура, але суха й безвітряна. А ще це щемливе відчуття, що повернувся додому… Чорне гілля дерев виразно проступало на тлі сірого неба. Дерев’яні будиночки на березі не здавалися сумними й похмурими, чувся гавкіт собак, мукання худоби… Річкові очерети й трави найрізноманітніших барв та відтінків, — від червоно-брунатного до золотого, пробивалися то там, то тут на темній землі й на скрижанілих берегах річки. На обрії час від часу з’являлися дзвіниці церков, на схилах темніли смуги ріллі, а інколи отара овець переходила гребінь пагорба, ніби хмарка застеляла землю.
Усе це було невимовно близьке та рідне. Навіть плямиста кішка, котра сиділа біля величезного водяного колеса млина, розчулила мене — адже на Святій Землі майже немає котів, а ті, яких вдається побачити, — худі, з великими вухами, з видовженими мордами — біс його зна що, а не коти.
Навряд чи щось подібне відчував мій син Адам. У відповідь на моє запитання він з дитячою безпосередністю заявив, що вважає Англію огидною. Сумні чорні дерева без листя, багнюка і глина розбитих доріг, постійний туман, що, здається, проникає крізь одяг, — і це в лютому, коли на Святій Землі вже квітнуть, наповнюючи все довкола чудовим ароматом, мигдалеві сади! А тут такий кепський запах, люди похмурі й ніколи не миються. Та ще й не носять тюрбанів.
На відміну від Адама, мій зброєносець Пенда, як і я, був просто в захваті від побаченого. Пенда був саксом, який народився в рабстві, ще в бурзі мого батька. Коли я хлопчиськом утік з Англії, він утікав зі мною, був мені й за слугу, й за няньку, й за охоронця.
Зараз Пенда, стоячи на носі баржі, щось весело насвистував. Зазвичай він похмурий і небалакучий, і свист для нього — вияв неабиякої радості. Я бачив його кремезну постать із широко розставленими ногами і закладеними за спину могутніми руками.
Ніби відчувши мій погляд, Пенда озирнувся.
— Кров Христова, сере! Як же добре вдома!
Його брунатне від засмаги обличчя з маленькими оченятами під важкими повіками і квадратною щелепою розпливлося в посмішці. Голити бороду за східним звичаєм він почав уже давно, тож сакса в ньому тепер і не розпізнаєш.
Неподалік від Пенди, на краю баржі, сидить мій муляр, француз Симон — Саймон, як миттєво переінакшили його ім’я в Англії. Кучерявий, швидкий, завжди готовий розреготатися або пожартувати. Абат Сугерій, довідавшись, що я збираюся зводити замок, порекомендував мені цього хлопця як досвідченого майстра-каменяра та чудового організатора робіт. Не знаю, не знаю… Поки що я зрозумів тільки, що Саймон визнаний майстер спокушати дівчат. І ще в нього неабиякі здібності до мов. Із французької він миттю перейшов на нормандський діалект; а за лічені дні, які провів у Англії, вже нахапався місцевих слів і зараз вигукував щось кумедне, звертаючись до дівчат на березі.
* * *Надвечір ми досягли гирла Рідинга і зупинилися на ночівлю на заїжджому дворі.
Що й казати — англійські заїзди заслужено вважають найгіршими в світі. Адам просто вжахнувся — блохи, бруд, кіптява, скрізь кури й запах гною. Дрова були вогкі, від них валував дим і виїдав очі. І попри це нагодували нас добре, ель, якого винесла господиня, виявився цілком пристойним.
Мій Адам з подивом дивився на величезні шматки м’яса і скиби хліба, подані до столу. На Сході нема таких щедрих пасовиськ, як у Англії, та настільки родючої землі, щоб вирощувати пшеницю. Там ми їли м’ясо маленькими порціями, приправляючи його спеціями, а обов’язкову їжу англійців — хліб, замінювали різними овочами і фруктами. До того ж, мого маленького хрещеного сарацина здивувало, чого це у Великий Піст люди настільки спокійно їдять скоромне. Я почав пояснювати, що Англія далеко від Рима, та й англійська церква настільки самостійна, що тут багато на що дивляться крізь пальці. Зокрема, якщо й дотримуються постів, особливо в монастирях і маєтках, то простолюд частенько порушує суворо встановлений порядок. Та поки розповідав, мого сина здолав сон, і я відніс його на купу соломи в кутку.
Невдовзі розійшлися на нічліг і мої супутники. Я перевірив пости, а сам влаштувався біля вогню, трохи осторонь, щоб не так заважав дим. Сидів стомлений, але розслаблений і вмиротворений.
І тоді я подумав про Бертраду.
Три тисячі друзок Святого Хреста, — не полишало відчуття, що я, мов той птах, втрапив до неї в сильце. Від цього я відчував певне зачаєне невдоволення та сам на себе гнівався. Адже вигоди, які приносив шлюб із Бертрадою, були просто невимовні. Я навіть мріяти не смів, що стану зятем самого Генріха 1.1 все-таки мені було якось незатишно. В глибині душі я пишався тим, що завжди й скрізь сам скеровував свою долю. А тепер замість мене рішення приймали інші.
Як сказав східний мудрець, «єднання душ у сотні разів прекрасніше за єднання тіл». І я хотів для себе кохання в шлюбі, як основи благополуччя та ніжної дружби двох. Мрії? Можливо. По поверненні в Англію я, найімовірніше, оженився б на доньці когось
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь суперниці», після закриття браузера.