Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це хто ж там ірже, як коні скакові? — навмисно голосно і презирливо вигукнув Кражевський.
— Та це ж низовий набрід сюди приперся! — підтримав його Голуб. — Зовсім, мабуть, справи в них там погані, якщо сюди припхалися.
— Та ні! Вони, певно, накрали татарського добра без міри й вирішили крамарями в Києві стати, щоби нажитися побільше й вибратися зі своєї убогості та холопства, — глузливо вів далі пан Яцек.
У корчмі запанувала тиша — всі інші відвідувачі завмерли в передчутті чогось одночасно й цікавого і страшного.
Немає гіршої образи для козака-запорожця, ніж порівняння його з крамарем. Низові козаки вважали таку образу кровною й не вибачали її нікому, хто дозволяв собі звинуватити їх у торгашестві. Також не прощали її й Тимофій із Марком, хоча так їх назвали вперше в житті. Тимофій одразу розлютився — гаряча кров завирувала в його жилах. Він ривком піднявся та швидко підійшов до столу своїх кривдників.
Багатий одяг, гідна постава та гордовитий погляд багатьом відвідувачам одразу підказали, що перед ними представник знатного роду, а не вчорашній гультяй, який став вільним козаком і добився ратними успіхами багатої здобичі. Тільки недалекому Кражевському не спало на думку, що перед ним не простий чоловік, а знатний шляхтич, рівний йому або навіть вище за походженням, — і він заподіяв йому незмивну образу, назвавши хлопом. А Тимофій, підійшовши до столу, окинув двох приятелів оцінювальним поглядом, презирливо посміхнувся, промовивши:
— Ну, раз я хлоп, то дозволь, ясновельможний пане, я тобі горілки подам!
Його не встиг ніхто зупинити — швидше за блискавку Тимофій схопив зі столу глечик і з розмаху міцно врізав ним ляхові в лоб. Пролунав хрускіт — це розколовся тонкий глиняний глечик, а потім плескіт — це з розколотого глечика вихлюпнулася горілка, обливши рябу, як яєчко перепілочки, пику шляхтича.
— Ти що собі дозволяєш, хлопе?! — заволав Голуб, оскільки вже був напідпитку й, мабуть, від цього почувався хоробрішим. Він підскочив і жбурнув у Тимофія своєю чаркою, та так невдало, що промахнувся — навіть одягу не заляпав.
Зате не схибив Тимофій — він просто махнув рукою, і Голуб полетів у залу корчми, натикаючись на столи та людей.
І тут почалося! Народ схопився, здійнявся гамір, що перекривав мелодійний дзвін від розбитих глиняних глечиків та вереск служниць. Марко миттю опинився поруч із Тимофієм, жбурнув лавку у трьох відвідувачів, що кинулися на них, вирішивши скрутити нестримних козаків. Єврей Айзік схопився за голову — такого неподобства зроду не було в його корчмі, а Дмитрик із переляку поліз під стіл і звідти витріщеними оченятами спостерігав за бійкою.
Двоє викидайл, яких єврей тримав для наведення ладу та приборкання не в міру сп’янілих і від того невгамовних відвідувачів, нічого не змогли вдіяти, щоби втихомирити двох приятелів — один відлетів до дверей від сильного удару Марка, іншого скрутив Тимофій і просто стукнув лобом об стіл так, що той знепритомнів.
Невідомо, чим би скінчилася ця огидна бійка і для двох друзів, і для їхніх кривдників, і для закладу корчмаря Айзіка, якби вхідні двері не відчинилися й у них не увійшов власною персоною пан київський війт Андрій Ходика в супроводі своїх охоронців. Пана війта в корчму привела така нагальна потреба, як спрага, яку могли вдовольнити тільки хмільні напої. Що поробиш — і в таких високих осіб бувають свої слабкості!
Окинувши поглядом перевернуті столи, побитих відвідувачів, котрі валялися на підлозі, переляканого господаря, Кражевського з почервонілими від горілки очима і двох козаків, які незворушно стояли посеред усього цього погрому, потираючи кулаки, Ходика все зрозумів, але запитав для звичаю:
— Що тут сталося?
Звідкись збоку відразу ж вискочив Голуб із розквашеним носом і заторохтів:
— Твоя милосте, ось ці двоє низових козаків бійку влаштували! Вони обурливо поводилися, а на наше зауваження про те, що треба поводитися пристойно, побили пана Кражевського. Господи, що ж тепер воєвода скаже? І мене теж побили, коли я намагався заступитися за пана сокольничого. Ось той, — він вказав на Тимофія, — мене вдарив.
Війт клацнув пальцями — його стражники рушили до двох друзів.
— Ну що, Тимофію, погуляємо? — запитав Марко.
— Аякже! — усміхнувся Тимофій, хапаючись за руків’я своєї шаблі.
Невідомо, що сталося б далі з двома друзями, якби їх усе ж таки схопила охорона війта. Можна тільки припустити, що нічого доброго. Але тут Дмитро, який весь цей час сидів у безпеці під столом, виліз звідти досить жваво для його огрядного тіла й кинувся до війта.
— Ясновельможний пане війте! — голосно й чітко заговорив він, кланяючись війту в ноги. — Дозволь мені шепнути тобі дещо про тих двох.
Замість відповіді Ходика гидливо скривився на це диво.
— Повір мені, пане, це дуже важливо!
— Ну! — гордовито й водночас нетерпляче сказав Ходика.
Дмитро наблизився ближче до вуха війта й гаряче зашепотів йому щось, показуючи на двох друзів. Марко насупився — йому не хотілося вірити, що приятель дитинства вирішив підло обмовити їх перед війтом, аби вислужитися? Тимофій гордовито мовчав — у ньому проявилася благородна кров предків, і він глузливо поглядав на всіх присутніх. Обидва приятелі не відчували ані страху, ані хвилювання. Зате решта присутніх знемагала з цікавості: що ж таке важливе шепоче війту цей товстун? Шепіт Дмитрика справив на війта магічну дію — він спохмурнів, а
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лицарі Дикого Поля. Том 1», після закриття браузера.