Читати книгу - "Тепло його долонь"

Щойно годинникова стрілка вказала на позначку «шість», Остап схопив сумку і вибіг з офісу на зустріч із омріяним хлопцем. Підбігши на зупинку, отримав повідомлення: «Зустрінемось у парку біля останньої лавки від центрального входу». Юнак засяяв — отже, зустріч відбудеться стовідсотково!

По декількох зупинках він вийшов з автобуса і рушив до парку. Теплий вітерець ледве торкався волосся і одразу ж злітав догори. На серці було приємно й затишно. Давно він так чудово не почувався.

Увійшовши до парку, Остап одразу ж пішов уздовж лавок. Перша, друга, десята… Дерева парку густішали, і що далі юнак заходив, то більше помічав, що місцина скидалася не на парк, а на суцільний ліс.

Ось і остання лавка — тієї миті вона видавалася хлопцеві не звичайною плямою, а маяком сподівання. За спиною почулися кроки. До нього наближався юнак. Високий, стрункий, з білявим волоссям. Так, це був він. Без сумніву.

— Макс, — простягнув долоню юнак.

— Остап! Приємно познайомитися! Хоча вже ж знайомилися…, — усміхнувся хлопець.

— Ну зайвий раз не завадить, — холодна посмішка, якої не помітив Остап, ковзнула обличчям Максима. — Пройдемося?

— Так, звісно.

— Ти звідки такий красивий? — спитав Макс.

— З південного заходу. Третій місяць уже тут у вас. Працюю. Робота цікава, подобається.

— Ну, а я тимчасово безробітний. Зі старої роботи поперли — скорочення, а нову поки що не можу знайти.

— Буває…, — відповів Остап, пильно оглядаючи хлопця.

Несподівано за спиною почулись якась метушня та швидкі кроки. П’ятеро хлопців розмірено крокували за ними.

— Може, прискоримось? — насторожено запитав Остап.

— Не рипайся, чувак! І тільки спробуй закричати — шию зверну, — люто блимнув очима Макс.

— Ви хто такі? — перелякавшись не на жарт, спитав юнак.

— Ми тебе зараз будемо лікувати, сволото!

Спортивно вбрані юнаки, які досі просто йшли слідом, миттю наздогнали юнаків та обступили Остапа.

— Ну, суко! Догрався? — прошипів Макс.

— Розмовляти будемо чи як?

— Та що з ним панькатися?! Приріжемо на місці, — та й годі!

— Нє, братухо! Ти не розумієш. Цю наволоч треба як слід провчити…, — розтягуючи слова, говорив хлопець, який видався Остапові ватажком компанії.

— Хлопці, ви чого? — перелякано казав Остап. — Що я вам лихого зробив?

— А просто бісиш! На коліна, падло! — гукнув Максим.

Один із «братків» з усієї сили вдарив Остапа під коліно, і хлопець упав на стежку. Далі на нього чекала низка безжальних ударів по всьому тілу. З рук вирвали сумку й почали в ній копирсатися. Витягли паспорт і гаманець. Один із негідників знімав усе на телефон.

— Будеш, гнидо, знати, як із хлопцями зустрічатись! А комусь пискнеш про нас, то всім розповімо, хто ти насправді. Гадаєш, твої батьки зрадіють такому повороту?

— Ти подивися на нього, — з удаваною огидою всміхнувся Макс. — Він, напевне, і не приховує, що голубий!

— Ну, тоді мочи його! Щоб і не пригадав нас!

Удари посипалися на Остапа зливою: в живіт, по нирках, обличчю. Заюшений кров’ю, він уже не тямив, що коїться. Думка була одна — скоріше скінчилися б тортури, а далі байдуже…

Раптом удалині почувся крик. На бійку вибігло двоє людей: хлопець і дівчина.

— Пацани! Шухер! Зараз мусорів викличуть! Кидаймо це падло і вшиваймося!

— А-а-а-а, суко! Пощастило тобі, педику! — вилаявся ватажок.

Негідники почали розбігатися в різні боки — хто куди. Остап, не розуміючи нічого, все ж усвідомлював, що непритомніє. Останнє, що він бачив замутненим поглядом, — до нього наближалася пара, яка налякала нападників. Далі все було як у тумані.

«…Вовк у кілька стрибків подолав дистанцію між кучугурою, яка прихистила його, та зграєю. До неї залишалося кількасот метрів. Тож він мчав далі.

Десь удалині до виття вовків долучився гуркіт моторів — мисливці не заспокоїлися. Але звір знав, що скоро він буде серед своїх. Ще трохи! Навздогін знову полетіла шрапнель.

На ніс упало кілька крапель крові — влучили у вухо. Та то не біда! Головне, що лапи цілі та можна бігти далі.

Кулі свистіли над головою дедалі частіше, а гудіння снігоходів здавалося ближчим. Праворуч вигулькнув перший мисливець. Дуло його рушниці було непохитно націлене на бідну тварину. Інші вояки не примусили теж довго чекати…

Пролунав постріл, і вовк, заламуючи лапи, завалився у сніг.

Влучили…

Все тіло його здригалося від невимовного болю. Це був кінець. Усі його намагання виявилися марними. Від людини ніхто не сховається…»

На широкій кушетці лежав хлопець. Промінчик сонця скоса зазирав до кімнати крізь вузький отвір у фіранці. Промінь поволі підбирався до нерухомого тіла — поки не торкнувся світлом обличчя юнака.

Від зовнішнього вигляду Остапа холонуло серце: одне око припухло, повіко над іншим було розсічене, а в одному з куточків губ загусла кров. Тіло вкривали синці та подряпини.

Поворухнувшись від доторку сонця, юнак застогнав, — адже в нього болів кожен м’яз тіла. Трохи підвівши голову, він уважно оглянув себе.

— Кепські твої справи, Остапе, — пробурмотів він. — Що ж трапилося, га?

Роззирнувшись, Остап зрозумів, що перебував у приміщенні, яке бачив уперше. Довкола були незнайомі меблі, стримані барви.

У сусідній кімнаті