Читати книгу - "Маринчина лялька"

На початку літа маки завжди цвіли рожевим квітом, по всіх людських городах. Коли ніжні пелюстки спадали, з-під них на стеблах з’являлися зелені головки. На сонці маківочки достигали, поволі сіріли, і діти тоді нишком їх лущили, аби добути звідти мак – ще сирий, чорний і солодкий.

– Не смійте лущити маківок, бо будуть порожні! – просила я дітей.

Але ж це діти…

Через одну я потім висипала собі в пелену тільки один порох та трухно.

Мак я продавала.

Виходила в неділю на базар і відміряла за гроші на стакани. Сяку-таку копійку заробляла – аби було за що уплатити державні податки, а решту: до зими купити чоботи, зібрати старших дітей до школи.

Дрібненький мак ішов на пиріжки й на продаж, а порожні маківки і стебла палили у печі: зимою тим грілися і варили їсти.

Піч ми топили ще й соняшничинням.

Ранній-ранок, за вікном темна ніч…

– На полі уже соняшники обмолотили! – буджу вранці дітей і даю кожному роботу.

Ще холодна роса вкриває сонну землю, а мої менші діти вже всі у полі. Кожен займає собі рядочок і складає по ньому сухе бадилля на рівні купки. А тоді збирають у снопики; зібране соняшничиння вхоплюють посередині перев’яззю із осоки, закидають собі на плечі – та й несуть додому.

Потроху коло нашої клуні росте висока скирта. Як треба було палити, беру я суху чорну палицю – до коліна розбиваю на дрібніше, та й кидаю у піч – вогонь усе поїсть!

А після соняшників уже настає черга кукурудзи.

Качани не можна брати, бо ж то добро колгоспне! А от бадилля із сухим листям для чогось ще згодиться. Те, що зможе, об’їсть корова. А все решта – теж піде для вогню, для печі.

Дровами колись у селі топили рідко, та й то, хіба тільки добрі хазяї – бо занадто велика розкіш!

А мені ж, бідній вдовиці, дровами запастися б хоч для великоднього хліба.

Уже як трохи закінчиться робота – Миросі можна було погратися ляльками. Ганя для неї й робила ті ляльки. Брала із кукурудзи качана, накручувала на нього віхоть сіна. Потім перехопить посередині мотузочкою, або полотно зав’язує гудзами, намостить на голові клоччя, закутає зверху хустку із ганчірки…

– Ось тобі й лялька, а звати її Хима! – сміється Ганя, та й дає.

– Гарна лялька! – радіє іграшкою Мирося, бере на руки, няньчить, як дитинку, заколихує, співає «Котку». Або ще – носиться із лялькою по вулиці.

– Оце моя дитинка! – як побачить свою товаришку, Антосю, дере доверху носа.

– Ой, яка ж гарненька лялька! І я теж такої хочу…

– Ходімо до нас, до Гані!

А та сідає, та й знов плете.

І вже удвох дівчата бродять вулицею, із своїми «дітками» на оберемках.

– А твою дитинку як звуть? – питається Мирося. – Бо мою – Хима.

– А мою… моя буде зватися Оленка. Або – Оксанка. Так, Оксанка краще!

– Тоді мою буде звати Галя!

Як надходили Параски – у нашому селі, хоч і давно не було церкви, храмовий празник.

Я вділяю молока, або геть і куплю в Олександри чи у Кесарів – як своя корова не доїться, та й варю молочний кисіль.

– Оце у нас свято! – радіють діти.

А ще готувала холодець. Діставала тоді аж три празникові миски і розливала по них юшку, викладала м’ясо геть із кістками; приправлю смакоту часником, заллю гарненько салом. Так що ж, юшка не встигне й захолонути, як діти відразу її й з’їдають, ще поки тепла! Як не прошу, як не благаю дітей, аби хоч трохи почекали, але втримати не можу.

– Я дуже-дуже хочу м’яса! – аж плаче, так проситься Іван.

– Я теж хочу празнику! Мамо, уже ж настав празник? – заглядає до мисок Мирося.

Старші діти ще трохи могли терпіти. Але я ж гарно бачила, що й їм не сила. І таки дозволяла усім їсти.

Запах вареного м’яса ще літав під низьким сволоком, а миски уже були порожні. З’їдено й свіжий кисіль, і сіренькі паляниці.

– От і все вгощання, і увесь на цьому празник… Одбули… – зітхну, та й зиркну нишком на портрет