Читати книгу - "Любов у спадок"

Але в Еріку ніби сам дідько вселився. Вона відчула неймовірний приплив зухвальства, з якого ладна була казна-чого наговорити батькові, братам, навіть Джошеві. Вони з нею поводилися несправедливо, нечесно!

— Раз ви не пускаєте мене на змагання, взагалі нікуди не піду, — рішуче заявила вона й демонстративно всілася на лежанку. — Я-бо знаю, чому ти так поспішаєш на ярмарок, — не втрималася від в'їдливого зауваження.

Батько почервонів. Брати злякано перезирнулися.

— Еріко, чи ти не з'їхала з глузду? — поцікавився Бран.

Гіл підбіг до неї та нерішуче обійняв за плечі, але вона невдоволено струснула його руку.

— Сестричко, ходімо з нами…

— Нехай сидить тут! — зненацька голосно сказав батько.

Еріка здивовано підвела до нього розширені очі.

— Раз ти не хочеш іти, — вагомо промовив він, — то залишишся тут. Ти не дитина, Еріко, й час би вже запам'ятати, що за свої слова відповідати слід.

Не кажучи більше й слова, батько гнівно повернувся та вийшов геть. Брати понуро побрели за ним. Гіл розгублено знизав плечима, озирнувся та причинив двері. Почулося скреготіння ключа в замку, а далі все стихло.

Еріка розтулила була рота, однак відразу й стулила. Усвідомлення того, що накоїла, нарешті прийшло до неї. Пішли! Залишили її саму. Пішли на ярмарок, де веселитимуться без неї, де є всілякі смачні речі, де можна дивитися виставу мандрівних жонглерів… А вона сидітиме на цьому смердючому заїзді та уявлятиме, як їм усім там хороше й весело! Вперше батько так повівся з нею. Ще якийсь час Еріка сиділа, прислухаючись до звуків знадвору. Звичайно, вони зараз повернуться та скажуть, що це був жарт! Минув час, але ніхто не з'явився.

Тоді дівчина повалилася на тверду лежанку й заревла вголос від гострих жалощів до себе. Але незабаром сльози скінчилися, а жалощі в ній змінилася злістю. Як вони могли?! Розмазуючи сльози по обличчю, вона підхопилася та щосили вдарила кулаком у дощані двері. Їх було зроблено на совість, і дівчина відразу засичала від болю. Це трохи привело її до тями. Вона пригладила волосся, глибоко зітхнула й сильно смикнула двері на себе. Ті не піддавалися.

— Та-а-ак… — протягла вона.

Тепер уже їй хотілося будь-що-будь вибратися звідси. Жага діяльності опанувала Еріку, й вона почала методично трусити ручку. Двері трималися міцно. Зважаючи на все, вони були розраховані на куди серйозніші удари.

— Цікаво, а чи є тут інший вихід? — сама в себе спитала Еріка.

На мить вона завмерла, замислено підвела голову…

— О! Те, що треба!

Угорі, майже під самою стелею, було невелике вузьке віконце. Заїзд, на якому вони зупинилися, був просто старою довгастою руїною, поділеною на невеличкі кімнати. Вікон у кімнатці не було, зате був ось такий отвір, що слугував одночасно за джерело свіжого повітря й денного світла. Дівчина з натугою підтягла до стіни широку лаву. Якщо поставити на неї ще одну, то цілком можна до нього дотягтися.

…За якийсь час вуличками Хоїка прудко пробіг сухорлявий парубійко років п'ятнадцяти. Кожен, хто звернув би на нього увагу, вирішив би, що це чийсь паж квапиться на ярмарок. Але вулички були порожні — всі мешканці зібралися на луці біля фортечного валу, й нікого не обходило перевдягнене на пажа дівчисько. План у Еріки був простий — дістатися до місця, де відбувалися стрілецькі змагання, виграти приз і тихенько, поки її ніхто не впізнав, повернутися в кімнату. А вже потім, удома, розповісти все батькові та братам.

Хвалити Бога, вони з Гілбертом були майже однаково худі. Зараз на Еріці красувалася стара коричнева братова куртка з розрізами на рукавах і його ж таки мисливська шапочка. Волосся дівчина охайно зв'язала вузлом на потилиці та запхала під шапку. «Навіть непогано, що я розревлася», — подумала вона, коли мигцем глянула в діжку з водою біля стіни заїзду. Риси розпливлися, очі ледь припухли… Не надто вже ніжний у неї вигляд! Для більшої певності Еріка ще трохи замурзала обличчя болотом — тепер вона справді схожа на якогось задерикуватого пажа.

Нарешті дісталася до ярмарку й аж захоплено свиснула. Вчора тут було менше люду. Отакої! Як же вона знайде тут те, що їй потрібно? Але вже наступної миті ноги самі понесли її до краю величезної галяви, де напередодні мотузками обгороджували місце для змагань. І справді, незабаром побачила поміст, споруджений для знатних осіб, які мали судити змагання. Вона спритно вгвинтилася в юрбу, супроводжувана незлостивою лайкою, добулася до огорожі.

Мішені стояли віддаля, трішки нахилені назад. Еріка на око виміряла відстань і знову свиснула — близько двохсот ярдів! Обіч мішеней мовчазною юрбою зібралися стрільці, слухаючи пояснення якогось валійця в драному колеті, з величезним луком Ґвента.[24] Судді вже зайняли місця й поважно оглядали тих, хто бажав показати своє мистецтво. Четверо знатних шотландських лердів, шериф Хоїка, шотландський абат… Ого! Це вам не сільське свято із п'ятьма учасниками, де всі один одного знають.

Вона з сумнівом оглянула лучників, які зосереджено перевіряли своє спорядження. Найхудіший із цих стрільців був щонайменше вдвічі ширший за неї в плечах. Дівчина тільки глянула на ті величезні луки, що ними користувалися деякі стрільці, й відразу подумала: нізащо не натягне таке одоробло. Бідолашна зовсім розгубилася. Щоправда, вчора на ярмарку вісники повідомляли, що буде влаштовано додаткові змагання для пажів і зброєносців, які володіють малим луком, арбалетом і пращею… Але, схоже, вона не зважиться навіть на це.