Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

Він схопився на ноги, але не тому, що злякався цього видовища. Смерть була його вірним супутником, найвірнішим з усіх. Вірнішим, ніж побратими, що розбігалися після поразок, і ніж жінки, які залюбки віддавалися тому, хто награбував більше здобичі.

Він боявся хижаків і здичавілих псів, яких такі дерева-шибениці нестримно притягали. Вони теж користали з війни. Від Гаґенау і аж до Пфірту на півдні — скрізь лежали трупи людей і свійських тварин, в розграбованих домах, на путівцях і сільських площах. Каспар мав бути обачний: зустрічатись із голодними вовками йому аж ніяк не кортіло. А з голодними людьми й поготів.

Вітер посилився і прорвав імлу, так що відкрився вигляд на долину Райну. На одній скелі, майже зливаючись із нею, стояла твердиня, та годі було розгледіти, чи в ній хтось живе. Він стояв на плоскогір'ї, куди селяни перед війною, без сумніву, виганяли худобу.

З одного боку пасовище переходило в голі, заокруглені пагорби, з іншого стрімко обривалося. В ущелині він розчув притишене дзюркотіння якоїсь річечки, може, навіть клекіт водоспаду, та пожитку від цього йому було мало. Спрага його, звісно, теж мучила, але голод набагато сильніше. Лиш на якусь мить майнула думка, чи не втамувати його м'ясом повішених.

Йому самому одного разу довелося кілька днів стерегти трупи селян від виголоднілих чоловіків і жінок. У Даменкірху, перетвореному на фортецю, шведи на цвинтарі порішили тисячу шістсот селян, він особисто — зо двадцять душ. А потім, роз'юшені, зігнали решту селян до Бльоцгайму і підпалили село з усіх чотирьох сторін.

То було величаве видовище: полум'я кинулося звідусіль і злилося в центрі села. Тим, що вижили, вони давали кидати жереб, хто помре перший. Хоча різниця становила всього кілька хвилин, всього кілька подихів, приречені жадали цього відтермінування. Навіть билися за нього. Там Каспар уперше подумав, що, може, вже досить і час вертати додому.

Він збирався піднятися на лагідні пагорби, заглибитися в гори, віднайти русло Мозеля, яке приведе його в Епіналь і Туль. Звідти до Нансі й Марсалю вже недалеко, а дійшовши до Марсалю, він уже, по суті, був би вдома. Та час на це прийшов щойно восени 1635-го, коли цісарські війська розбили шведів, а ті втекли з Ельзасу, коли там вже практично не залишилося ніякої здобичі. Ще до схід сонця він пішов з табору.

Мозеля він не знайшов, але, замість чимшвидше вибратися з Воґезів, заглиблювався в них усе далі. Він то йшов вузькою, звивистою долиною, то з виступу скелі дивився в провалля з прямовисними гранітними схилами. Живився корою, чорницями, зіллям. Одного разу в стайні якоїсь покинутої садиби знайшов здохлу вівцю, іншим разом — кілька виногрон на здичавілій лозі.

До дуба досі була приставлена драбина, яку використовував священик для відпущення гріхів. Але в такому разі це мала бути офіційна страта. Чому тоді для неї обрали це відлегле місце, він не розумів. За виглядом мерців теж неможливо було сказати, чи то селяни, мародери, чи солдати, найімовірніше, перше. Він покопирсався в попелі багаття за рештками їжі, роззирнувся востаннє, чи не знайдеться чогось корисного, а тоді рушив далі. Перебрів пасовище і пірнув у хащі. Мерці знов були полишені на самих себе.

Тепер він знову йшов ріденьким ліском, порослим мохом і папороттю. Тонкі, майже до самої верхівки голі стовбури піній червонясто мерехтіли, довкола росли кущі мирту, він набрав кілька пригоршень його ягід і жадібно заковтнув. Шум води все ближчав, схил пострімкішав, йому довелося йти зиґзаґами, аби не послизнутися.

Річка набрякла, вочевидь, коло її витоків випав рясний дощ. Вода спадала з кількох скелястих виступів у кам'яні басейни, а далі текла потятою долиною, утворюючи невеличкі плеса. Каспар пришвидшив крок, сподівання скоро втолити спрагу зробило його легковажним. Щойно він став над одним із басейнів, як ґрунт під ногами обвалився, руки хапнули порожнечу, і він опинився у воді. Течія була така потужна, що потягла його на глибину, а потім, через край виступу, далі в річкове ложе.

Хоча він одразу ж вистрибнув з води, то все ж промок до рубця. Став гарячково шукати сухого місця і знайшов на березі вузеньку смужку, порослу травою, на краю якої намило пісок. Він притьмом скинув ганчірки, якими були обв'язані діряві черевики, потім визув і самі черевики, що їх зняв з якогось цісарського мерця. Слідом за ними — подерті панчохи, штани, пелерину, камізельку і поплямлену сорочку. Обережно відклав кинджал і шпагу.

Каспар розклав одяг на землі, не надто, однак, сподіваючись, що він висохне. Тоді розтер шкіру піском, але й він був вологий, як і все в тій долині, куди крізь густо переплетені крони дерев не проникав жоден промінчик. Він спробував розкласти багаття, але йому не вдалося.

Довго сидів він навпочіпки, обхопивши коліна руками, і міркував, як же визволитися з цього становища. Його обличчя було спотворене віспою, кілька довгих близн свідчили про страшні поранення. Якщо він не помиляється, фортеця, яку він бачив здалека, тепер має бути просто над ним. Він помітив стежку, якою, напевно, жінки ходили колись прати в ріці білизну. Тепер вона майже повністю заросла хащами.

Він одягнувся і почав сходження. З оборонного боку фортеця була оточена ровом, на дні якого утворилася смердюча твань. Він шукав уздовж рову входу і був напоготові негайно чкурнути в ліс, щойно би його викрили. Та ні на мурі, ні коло стрільниць ніхто не показувався, а підвісний міст був майже повністю спущений.