Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

навіщо бовкнув останню, злу фразу — чи його дратувала ця сліпуча врода в оправі ледве не жебрацького животіння, чи просто давалася взнаки втома — це була остання година його чергування, виснажливого, довгого, з дрібними пригодами: бійки, крадіжки, хуліганство. Він уже спав, коли до відділку подзвонили, спав, поклавши голову на щойно підписаний протокол, а йому сказали: «труп, можливо, вбивство». Перше, що він подумав, — убивство побутове, розкрити — раз плюнути, а тепер видно, що натуральний «глухар» накльовується, і він вільний плюватися, як верблюд, на далекі відстані, але знайти привида квартири номер дев’ятнадцять, відомого її мешканкам, як дядя Вася, буде не так уже й просто. Руда красуня випросталася на своєму стільці, що виглядав чомусь, як трон, хоча ще хвилину тому був старою кривоніжкою у глибоких подряпинах, і розгнівано сказала:

— Авжеж. Просто камінь із душі впав. Не хочете ще чимось мене порадувати?

— Вийдіть із кімнати.

— Чорта з два!

На цій оптимістичній ноті в двері подзвонили — приїхали експерти. Разом із ними з’явилися й пойняті — якісь сусіди, вперто незнайомі. Вони ретельно ховали за масками фальшивого співчуття болісну, до кривавого блиску в очах, цікавість і перешіптувалися між собою так жваво, що Олені здавалося — в її вухах оселився цілий рій бджіл. На кухні цивільний блокував Дану — вона рвалася до тітки. Експерти швидко оглянули місце злочину, засліпили Олену численними фотоспалахами, поклали Майю на ноші й кудись понесли, накривши лице білим простирадлом. Добре, що була чиста білизна, спливла ще одна безглузда думка з глибин підсвідомості, хоч за це не доведеться червоніти… Майї, тій уже все одно…

— Їй робитимуть розтин? — така смішна, слабка надія, що не робитимуть. Убивство. А ти, пані досліднице, розкраяла б черево рибі, що невідомо чому викинулася з акваріума?

— Обов’язково, а ви як думали? Це слідство, а не балаган! Стан внутрішніх органів треба дослідити, чи не була вона вагітна, невиліковно хвора…

— А він придушив її з милосердя, так?

— У неї в крові може бути наркотик, — капітан, здавалося, не чув її. — І взагалі… що завгодно!

— Навіть кров, — навіщось сказала Олена.

На місто опустилися сутінки, більшість мешканців налаштувалася на телевізійний концерт «Зі святом, любі жінки!», а оперативно-слідча група у складі двох осіб усе ще перебувала в будинку сім на вулиці Алішера Навої. На Олену, яка по суті так і не вийшла з шокового стану, сюрпризи сипалися, мов із рога достатку. Найперше з’ясувалося — і про це їй люб’язно повідомив капітан, попередньо довго матюкаючи когось по телефону, — що громадянка Майя Тиктор, тисяча дев’ятсот шістдесятого року народження, була не зовсім заміжня, а вірніше, зовсім не заміжня, і якщо й устигла взяти шлюб, то зробила це в таємниці, не гіршій за державну, бо ні в районному РАГСі, ні в центральному жодних записів про наречену з такими даними не було. Коли знайшли паспорт Майї, побачили, що сторінка, на якій вгорі написано «Сімейний стан», сяяла незайманою чистотою. Олені знадобилося кілька хвилин, аби перетравити цю новину: вона терпіла вдома абсолютно стороннього чоловіка.

Далі новини були ще цікавіші. Капітан, що вже бігав до їхнього телефону, як до свого власного, після одного такого забігу повернувся ще похмуріший, ніж був увесь цей час, і вкотре настійливо попросив вивести кудись Неждану, яка під шумок утекла-таки з кухні і тепер стояла за спинкою тітчиного стільця, як юний паж, майже непорушна, бліда й мовчазна.

Олені не сподобалося ані саме прохання, ані тон, яким воно було озвучене. Вочевидь, малося на увазі, що вона защепне на шиї в малої повідець і вручить його якій-небудь сусідці зі словами: «Ви тут з нею погуляйте, доки я у справах». Однак стосовно Дани цей номер не проходив, про що капітана і його цивільного соратника було сповіщено негайно і в дуже різких виразах.

— Ну, як хочете, — процідив «формений» дядько. Олена для себе означила їх дуже просто — за зовнішнім виглядом: один у формі, другий у костюмі. Деталі її не цікавили. — Та не кажіть потім, що я не попереджував. Вам відомо, що ваша сестра хворіла на гонорею?

Олена й оком не змигнула.

— Я не венеролог.

— Може, за це він її і вбив? — припустив цивільний.

— Усе може бути, — філософськи відгукнувся капітан. І тут нарешті озвалася Дана.

— Про що вони говорять?

Тітка накрила долонею пальці небоги, що з усіх сил учепилися в її плече.

— Про погану хворобу.

— А хіба бувають хороші хвороби?

— Слушне запитання. Мабуть, що ні.

Капітан, почувши це, оскаженів.

— Востаннє повторюю, трясця вашій мамі, виведіть звідси дитину! Що, зовсім розуму нема — їй таке казати?!

— Це моя мати. Я маю право знати все. — Дана трохи помовчала, і додала: — І я вже давно доросла.

Ще зовсім молодий чоловік у погонах глянув їй прямо у вічі й відвернувся.

Вона справді давно не дитина. Поможи їй, Боже.

Міліціонери такі роздратовані, думала Дана тим часом, і дуже їм співчувала. Адже вони з тіткою, по суті, так і не змогли відповісти на жодне їхнє запитання. Вони насправді нічого не знали про дядю Васю, а того, що знали, було замало, щоб допомогти слідству.

— Де він працював, цей ваш Василь? — спитав добродій у цивільному.

— Він не мій. І він ніде не працював, — сказала Олена. — Принаймні на моїй пам’яті він не