Читати книгу - "Брати, або Могила для «тушки»"

— Не я один так вважаю. Зрештою, я не перший. Нас уже немало, хто вважає, що наше покоління розпочинає нову земну генерацію. Ми вже належимо до постлюдства, яке гряде.

— І ти вважаєш, що те, що гряде, дорівнює за значенням зародженню життя на Землі чотири мільярди років тому? І яку тобі ставлять оцінку у школі, коли ти про це розказуєш?

— Нікому я не розказую, бо ніхто не зрозуміє. Крім Євстахії Миколаївни і вас, можливо, тут нема з ким говорити. — Дитина промовляла ці слова, неначе співала пісеньку «Жили у бабусі два веселі гусі». — І не тільки у Задвірцях, а й на всій планеті. Хоча Україна не пасе задніх. Маніфест «Сага про космологічну долю людства» написаний українською мовою і українським автором. Значить, наша мова здатна виражати нову реальність, а на це спроможні одиниці із тисяч мов. Хоча куди моїм землякам до координат глобального Розуму. Вони тут тільки дивляться по ящику цю маячню депутатську, а про злети світової інтелектуальної думки ніхто й не чув. І чути не хоче чи не може.

Слухаючи це, можна було перехреститися. Бо це було диво. Хто проголошує нову Істину устами цієї дитини? То було диво, у яке не вірилося, якби воно не стояло перед тобою і не дивилося у вікно, виголошуючи геніальні сентенції, як банальні шкільні приписи із затвердженого міносвіти підручника із… А власне, з якого предмета? Немає такої науки ані у посібниках, ані у програмах академічних, бо на те воно й зветься нове знання, раз його ніде нема. І лише от щойно народжується, хоча він каже, що є книга, є маніфест.

Буває таке вельми цікаве видовище, коли всі люди, що зібрались побалакати, дружно мовчать. Думають. Думати важче, ніж говорити. Думати — то взагалі найважча робота, доступна, однак, небагатьом. Урешті, на правах вчительки, що стоїть перед учнями, заговорила Євстахія Миколаївна:

— Я тебе завжди вважала найрозумнішим своїм учнем, Василю. А тепер от це диво. Дехто у школі вважає його диваком. Ні вчителі, ні учні не розуміють його, але я переконана, що перед нами — геній. Я так боюся за нього, тому й привела його до тебе.

Василь підійшов до підлітка і міцно потиснув йому руку.

— Знаєш, що я роблю? — спитав Софокла, посміхаючись.

— Знаю. Передаєте мені естафету, — відповів той прозаїчно, але навіть чинно.

— Знаю добре твого тата. Щоліта косить мою ділянку у полі. А тебе хоч і не знав донині, але зібрав на тебе досьє. Хочеш почути, яку склав на тебе характеристику? Давай слухай: «Асоціальність, низька комунікабельність, схильність замикатися у собі. Гранична самоповага, яскраво виражений індивідуалізм, небажання підкорятися будь-кому. Винятковий інтелектуальний потенціал, особливо у створенні смислових текстів — поєднання мистецьких здібностей із яскраво вираженим інтелектом. Непосидючість, високовольтна енергетичність, вмотивований егоцентризм. Гіпертрофована реакція на фальш, підлість, ідіотизм, що, за їхнім переконанням, є головними рисами навколишнього світу, у який вони потрапили. Підвищене почуття соціальної несправедливості, виняткова нетерпимість до будь-яких її проявів. Підвищене почуття відповідальності за всіх і вся. Усе їм навколо болить і нестерпно дратує у зв’язку із тотальною недосконалістю. Яскраво виражена інтуїція, яка зашкалює і дає змогу передбачати хід подій і встановлювати невидимий порядок речей, а особливо — чатуючі загрози та небезпеки. Вони вимагають точних і чесних відповідей на все, про що вони питають. Їм краще спілкуватися з дорослими, а не з дітьми, але ці дорослі мають бути ну хоча б не нижче середнього інтелектуального рівня. Серед ровесників вони виглядають, як Мауглі серед мавп. Вони не люблять, коли з ними сюсюкають, як із дітьми. Це вони на нас дивляться, як на дітей». Ну як? Перевели б тебе із такою характеристикою у наступний клас?

— Це ви не самі склали. Ви зачитали психологічний портрет дитини індиго. До речі, ви, пане, — такий самий. А відкрила нас і опис цей зробила Ненсі Енн. Індиго — це фіолетово-голуба барва. В ізотериці цей колір вважається кольором Розуму. І цей ореол я бачу у вас над головою, вуйку Василю. Ми з вами індиго, і ми врятуємо світ. І започаткуємо нове людство.

Ото довчителювалася на старості літ. Патріарх сільської освіти пропустила крізь своє серце цілу епоху, усіяну пречистими душами, які вилітали, як пташки із гнізда, з-під її опіки у світ широкий. Із тисяч своїх вихованців вона не зустрічала жодного разу бодай двох таких самих. Нехай не кожен — яскрава особистість, але у кожного її учня був свій характер, неповторний, як комбінація хромосом у її улюбленій біології. Але щоб таке виплодилося у національному загашнику, якими були їхні Задвірці…

— Мені мурашки біжать по тілу. Мені страшно коло вас, хлопці, — заламувала руки стара вчителька.

Але ті хлопці неначе не чули її вересків зі світу цього. Вони вже, дружньо поєднавши карколомні світогляди, понеслися у незвідану навіть для них далечінь.

— Ти тут часто цитуєш Курзвейла. А чому не пишеш, що буде у 2045 році? Не знаєш, що це за цифра? — Розмова набувала фахових обрисів.

— Як мені не знати? — стинав плечима Стас. — Це дата створення штучного розуму і можливість перенесення свідомості на небіологічний носій. Отоді й настане сингулярність — нове життя на планеті.

— І ти у це віриш? Хіба не заривається людина, пхаючись своїм куцим розумом у Божий Промисел?! Людський розум — це вершина творіння Всевишнього. Немає нічого складнішого і досконалішого, щонайменше в нашій Галактиці. Невже ми, лише подібні до Нього, зможемо це зробити? Адже це, синку, — практично безсмертя. Коли життя людини, — оскільки ми — це свідомість, а тіло — тільки адаптивна форма нашого перебування тут, на Землі, — коли