Читати книгу - "Земля Георгія"

За п’ятнадцять хвилин такого ввічливого спілкування наш Хачапурідзе вже почав затинатися й ганяти кругами довкола рубки. Старпом вирішив, що дешевше буде дідуся нагодувати борщем, ну і до борщу, ну і з собою тормозок, ну і промокнути підпис на акті огляду промокашкою з профілем вождя відповідного кольору. Старомодний дідусь писав, звісно ж, чорнильною ручкою із золотим пером.

— Ну, якщо ви так наполягаєте, — ввічливо погодився на півсотні «Іллічів» і сховав їх у шкіряне портмоне, хоча ніхто начебто й не наполягав особливо. Просто — шанували звичаї порту. Акт дідусь так і «забув» на столі в кают-компанії, головне, що не забув тормозок.

— Оце і вся твоя рать, Резо? — із задоволенням порвав той акт старпом і пішов заспокоювати кухаря, який усе ще затинався й міг пересолити котлети, чого на пристойному судні допускати категорично не можна.

Краще б він промовчав. Бо різні перевіряльники потягнулися на судно просто косяком. Хижим, акулячим. І це був зовсім не безпечний чорноморський катран. Не всі гуртом, день за днем, якось наче й непомітно в трудових буднях, але варто нам тепер було заскочити в порт, як хтось та припреться. Ми навіть відмовилися від свого блатного місця під морвокзалом, намагалися загубитися серед сейнерів у рибному закапелку, але вони знаходили нас і там.

Прикордонний наряд з собакою шукав у нас на борту якогось порушника прикордонного режиму, тріумфально виявляв, що нашому матросові Віктору Івановичу три дні тому виповнилося 25 років, а він ще досі не вклеїв до паспорта відповідне фото…

Портовий наглядач знаходив у нас чотирнадцять невідповідностей правилам Регістру Союзу РСР, для усунення двох з яких потрібно було ставити судно в док…

Пожежний інспектор задумував провести планову тривогу в порту, помістивши саме наше судно в епіцентр умовної пожежі, оточивши червоними пожежними машинами, обплутавши шлангами й брандспойтами, як морський змій Лаокоона, щоб вже точно не вирвались…

Митники відпрацьовували нас на якусь контрабанду, хоча ми були каботажним судном, й навіть не думали закривати кордон, бо, бачте, був сигнал…

Навіть сам капітан порту повадився приїздити на наш причал «на каву» до нашого капітана на своїй рідкісній в ті часи іномарці з дизельним двигуном, і щодня несподівано виявлялося, що в нього порожній бак, просто з порту тепер не виїде, хлопці, виручіть, хоча буквально вчора ми заповнювали йому той бак судновою соляркою під жвак…

І кожен візит цієї портової раті завдавав невигойних ран бюджету нашого підпільного синдикату, ми ризикували ще й доплачувати цій сарані вже з офіційних наших зарплат. Тож коли на судні, наче нічого й не стряслося, знову намалювався Резо, капітан та старпом аж прожогом вискочили на палубу, щоб перехопити його ще до каюти Самборського. Але той саме виліз зі свого трюму на божий світ і підтягнув джинси.

— Вибач, Самборський! — несподівано сам пішов на мирову Резо. — Це була не ваша білуга! Ці зальотні щєгли божаться, що на снасть її взяли. Та рятувальники якісь з пансіонату. Знайшлися, куди дінуться? Вибач!

— Резо, так може б ти тоді того. Відкликав свою сарану? Ну, непорозуміння ж, — обережно запропонував капітан.

— Не можу, шені черіме. Я всього лише сказав їм, що у вас є. Далі вони вже самі. Вибачте, бічо.

Тож коли на флаг-строку в радіорубці капітан Атамас ніби ненароком став випитувати у флагмана, чи не можна нас замість «Контура» послати на Північ, під Сочі, сторожувати 43-тю паралель, я одразу зметикував, що готується організований відступ, й переповів на містку старпомові, щоб готувався. Мене виставили, знайшовши причину, з радіорубки, але я ще почув тренованим радистським вухом, як флагман, із кавказьким акцентом, сказав:

— Ну, якщо ви так наполягаєте. Звичаї, самі розумієте, порту… — мабуть, прилипучий не тільки кавказький акцент, але й гроші.

Коли я повернувся з капітанського містка, розшукавши потрібний вахтовий журнал, флагман вже розпікав нашого капітана:

— Пацани якісь. Ви думаєте, ми чому «Контакт» на «Петра Кішку» перейменували й на півроку в ремонт в Херсоні поставили? Ми ж не можемо перейменовувати вас кожен місяць!

Отож, усе йшло до того, що Новий рік ми зустрічатимемо вже в Керчі, а цей наш захід у Поті — останній, принаймні в цьому році.

— Ти як хочеш, Марконі, — сказав старпом. — А я без мандаринів у сім’ю не повернуся! Пішли на базар!

— А як же прохідна? Ти певен, що Грузія вже план по цитрусах виконала?

— Там побачимо!

Але і бачити нічого не довелося. Базар уже розбігся. Вітер ганяв сміття в порожніх торгових рядах, і тільки в дальньому закутку якісь діти гір продовжували дегустувати вино з десятилітрової плетеної сулії, виголошувати тости й пригощати всіх, хто зазирнув на вогник. Пригостили і нас, чого вже там.

Сумні та невеселі плелися ми назад на судно, за мостом через Ріоні звернули не на ту вулицю і несподівано опинилися в приватному секторі. Будинки тут були всі солідні, двоповерхові, з майже пласкими, критими черепицею дахами й галереєю довкола всього будинку на рівні другого поверху. Вже пізніше, з Паустовського, якому теж не дуже пощастило в Поті, я вичитав, що раніше Ріоні розливалася щороку, а всі мешканці просто переселялися на другий поверх і виходили з човнів просто на ті галереї. Та поки я роздивлявся архітектуру, старпом займався ділом.

— Дивись, Марконі! В них у кожному дворі мандарини ростуть! Давай попитаємо на продаж. Казав же,