Читати книгу - "Дисертаційний прорахунок"

— А ти б хотів, щоб тебе по голівці гладили, розумнику? — обірвав його Батурін.

— А розум що — хіба крамола? Думати, творити — це і є справжня робота, — усміхнувся Дудін і причинив за собою двері.

І тут несподівано зустрівся віч-на-віч з Андросом. Той немов чатував на нього.

— Що вас так засмутило, колего? — спитав Андрос.

— Усе більше впевняюсь у шкідливості суб’єктивізму в управлінні. І чому це багатьом здається, що для керівництва колективом треба якнайбільше емоцій — криків і зиків?

— Існує думка, що без цього не можна. Ще не в кожному колективі економічні закони спонукають активно працювати. От деяким керівникам і здається, що гримання та погрози — це і є керівництво.

— Отже, ви вважаєте, що там, де в колективі гримають і погрожують, не діє економічний закон? Я задоволений вами.

— Не розумію. Андрос не відповів.

— Наради замучили, — поскаржився Дудін. — Ще не закінчилась в Гаркуші, а вже викликає Білобородько. А взагалі відкривається велике поле для діяльності. Комерційний директор натискає на відвантаження, головний вимагає виконання плану по новій техніці. А цехи не можуть одночасно все робити. От і безладдя.

— Це правда, — погодився Андрос. — Запропонуйте заступникам дотримуватися рангів.

Вони повільно йшли поруч і неквапливо розмовляли. Попрощалися біля директорського кабінету. Відчиняючи двері, Дудін уже приготувався до нової наради. Та на нього чекала несподіванка.

…Більше тижня Білобородько вивчав ділові якості Ковальова і Батуріна, розмірковуючи, кого призначити заступником по науці Обіймаючи посаду генерального, він не мав змоги глибоко вникати в роботу цього підрозділу. Потрібен був науковий лідер. Але не такий, що за все хапається і сам усе тягне. Тут має бути, людина, яка б змогла повести за собою інших. Гаркуша пропонує Батуріна. Та сам Білобородько чомусь більше симпатизував Ковальову.

Він вичитав у, науковому журналі, що в столичному місті, в дослідному інституті, займаються моделюванням зображень, і зрозумів, що напрямок їхніх досліджень збігається. Спочатку занепав духом, потім збагнув, що для нього це повідомлення — знахідка. Запросив до себе Батуріна і Ковальова.

— Мені здається, шановні, — сказав він, — ви маху дали. Переконували, що ми єдині автори нової системи, а ось у столиці таку штучку вже створили, навіть у журналі про неї написали. Треба докладно ознайомитися з цією розробкою, щоб нам з вами не винаходити велосипед. Такий дубляж може влетіти державі в копієчку. А може, щось із того, що вони вже зробили, і нам пригодиться. Кого послати? Напишіть свої пропозиції. — І він дав їм обом по аркушу паперу.

Батурін одразу написав своє прізвище. Дудін розмірковував: “Добре було б послати Поліщука, щоб вивчив оптику. Попову і Юлю — розібратися з програмами. Та й Тернавському не завадило б. І звичайно ж, Ковальова. Тільки він навряд чи поїде — поки що весь у пластирах) Попова й сама б упоралася. Та Юлі поїздка більше потрібна, щоб підбадьорилась, повірила в себе. Навіть краще, якщо Попова залишиться. Вирішено, їде Юля. А втім, Тернавського теж доведеться залишити замість завідувача відділу”.

Білобородько взяв аркушики, уважно прочитав їх і відпустив обох.

“Батурін, як завжди, замикається на собі, — подумав він. — Усю інформацію, а отже, і владу, хоче зосередити в своїх руках. Ковальов розподіляє завдання. Якщо станеться щось з одним, підстрахує інший. Рішення правильне!”

Викликав секретарку, передав заповнений Дудіним листок:

— Ось що, Оксано Іванівно, готуйте наказ про відрядження цих товаришів. Не забудьте в групу включити і Ковальова. А тепер сядьте на хвилиночку, давайте складемо лист керівництву. Маю одну ідею. Тільки про неї нікому ні слова!

Повернувшись увечері додому, Дудін одразу помітив, що Ковальов чимось засмучений.

— Що з тобою, Вікторе?

— Нічого не виходить.

Він підійшов до апаратури й почав регулювати блоки. Зрідка пристрій вистрілював яскравим пучком світла. Обличчя, заклеєне клаптиками пластиру, робило Ковальова схожим на якесь фантастичне створіння.

— Немає рівномірності світіння.

— Тому й засмутився? Роботу, любий, треба виконувати з радістю, інакше вона не дає втіхи. З поганим настроєм навряд чи можна зробити відкриття. Не збагну, чому ти мучишся сам? Можеш пояснити причину?

— Я повинен вирішити проблему.

— Навіщо?

— Навіщо люди підкоряють вершини гір, ризикуючи життям? Долають усі перешкоди, перепливаючи океани?

— Однак чому ти повинен робити це сам? Іван Поліщук розробив оптику, і це дасть можливість краще сфокусувати пучок. Ти морочишся з інтерфейсом, щоб зв’язати пристрій з комп’ютером, а у Тернавського уже все готове.

Віктор відірвався від регулювання, глянув з неприхованим інтересом:

— Звідки ти знаєш про інтерфейси?

— А що? — образився Дудін і здвигнув плечима, кидаючи портфель на диван. — По-перше, я в обчислювальному центрі працював. По-друге, хіба я не головний конструктор свого напрямку? Повинен знати!

— Але ж тут потрібні фундаментальні знання?

— Виходить, вони у мене є.

— Звідки?

— Мені це важко пояснити. Та я сам відчуваю: між тим, що я знав, коли ми вперше з тобою зустрілися, і тим, що знаю тепер, — дистанція величезного розміру. Але навіщо про це? Давай краще поміркуємо, в якій кімнаті зручніше влаштувати тобі кабінет.

— Це так