Читати книгу - "Дикі банани"

Коли було повалено феодальний лад і міць можновладних родів, пуоки дістали свободу. Народна влада оточила їх справжнім людським піклуванням. Пуокам надіслали знаряддя виробництва, приїхав інструктор, який навчив цих людей ткати на верстатах, сіяти рис, працювати в полі. Коли через рік у пуоків відкрили першу в їхньому житті школу, то можна було вже безпомилково сказати, що невідоме досі, загублене в гірській глушині плем’я народилося знову і міцно ввійшло в сім’ю народів світу.

Не було вже й мови про голодну смерть, а тутешній адміністративний комітет, постійним членом якого є також один пуок, поставив перед собою завдання: добитися, щоб усі люди цього невеликого племені вважали себе повноправними громадянами країни.

Я особисто не був у пуоків і не розмовляв з їхнім представником в Йєн Чау, але знаю, що словам мого інформатора можна вірити. У Північному В’єтнамі я вже зустрічав такі випадки і знаю, що, пробуджуючи до життя свої найвідсталіші гірські племена, в’єтнамці успішно наслідують приклад Радянського Союзу.

— А як позначився феодальний лад таї у повсякденному житті? — запитав я.

Це була дуже дивна феодальна система. Навіть Макіавеллі не спромігся б мудріше поєднати деспотизм аристократії з видимістю демократичних свобод цього ж таки народу. В чому полягали ці так звані свободи? Земля була не особистою власністю, а належала всьому селу, а село мало своє управління в рамках певної автономії. Староста, обраний селянами, мав необмежену владу. Він вирішував і справи розподілу землі між окремими сім’ями. Староста був із заможних, мав найбільші рисові поля і походив тільки з найбагатших родів — Куанг чи Хоанг. Через те він мав найрізноманітніші привілеї: не платив податків, не знав інших повинностей, селяни обробляли його рисові поля задарма, платили йому збіжжям і худобою. Староста був наче хазяїном села, який володів усією землею і людьми, що проживали в селі.

Кілька сіл поєднувалось у волость, на чолі якої стояв старшина, цілком зрозуміло, теж з родів Куанг або Хоанг, але наділений маєтком і більшою владою, ніж староста. Такий самий порядок був у вищих адміністративних одиницях, у повітах — чау, і у воєводствах — фу. Начальники таких районів виконували водночас функції священиків. Отже, в руках феодальних родин зосереджувалася влада і матеріальна, і духовна.

Усі чиновники мали озброєні особисті загони, хоча народ, здавалося, міг усунути несправедливого деспота і замінити його іншим членом феодального роду, але він рідко коли міг скористатися з цього: деспот, який уже обростав пір’ям і мав збройну силу, не давав скривдити себе. До того ж верхівка не була жорстокою по відношенню до таї, бо потребувала допомоги для обдирання всіх сусідніх меншостей — пуоків, са, манів і навіть мео.

Ця феодальна система і панування окремих родин тривали ще задовго до прибуття сюди французів, які, завоювавши країну, використали той лад. Колонізатори не контролювали феодальних господарств, їх цікавило тільки, щоб вчасно вносили до центральних кас призначені суми податків і не робилося таких зловживань, які могли б спричинитися до заворушень.

Те, що нам розповідав в’єтнамець з Йєн Чау, більш-менш збігалося з відомостями, які я вже мав. Але мені хотілося перевірити правдивість його розповіді, і я попросив запитати, чи знає він звичаї гостинності таї.

Здивований в’єтнамець запитливо подивився на Тунга.

— Якщо йому неприємно про це розповідати, — додав я, — то нехай це залишиться вашою таємницею.

— Та що ви! — квапливо запевнив мене Тунг. — Ми не маємо перед вами таємниць!..

— Дякую. Отже, чи знає він щось?

Так, він знав і, заохочений моїм поглядом, а також словами Тунга, дав докладні пояснення.

Таї, що протягом віків заселяли родючі долини, незважаючи на навали ворогів, жили в достатку. З незапам’ятних часів гостинність вони вважали найбільшою з чеснот. Приймання гостей перетворилося у них майже на релігійний обряд. Доходило навіть до того, що господар, намагаючись в усьому догодити гостеві, пропонував йому свою дочку.

Дівочій честі ніхто не надавав тут великої ваги, як то було, наприклад, у в’єтнамців з Дельти. Таї були навдивовижу яскравою протилежністю в’єтнамцям: вони від щирого серця розважалися, любили випити, потанцювати, пустували, не думаючи про завтрашній день. Дівчата поводилися цілком вільно. Але позашлюбних дітей у таї не було — такий категоричний і непохитний закон звичаїв, якого додержувалися з давніх-давен.

— Цей звичай зберігся і до сьогодні, — чесно признався в’єтнамець, — але тільки в глухих селах, розташованих далеко від головного шляху. Тут, понад битим шляхом, цей звичай уже зник, поступився новим законам, що йдуть з Дельти…

Я був сердечно вдячний в’єтнамцеві за те, що він розкрив переді мною цікаві старовинні закони і звичаї. Коли нам подали обід, він наказав принести шкуру тигра, якого застрелив тиждень тому. Я висловив бажання придбати її.

— Але це молодий тигр! Малий! — застеріг в’єтнамець.

— Дрібниці. Нехай буде молодий…

Шкуру принесли, і тоді виявилося, що то не тигр, а пантера. Очевидно, в мисливських справах цей в’єтнамець розумівся гірше, ніж у людських. Шкури я не купив, бо вона була зіпсована, мабуть, хижак довго захищався, перш ніж його вбили. В’єтнамець обіцяв приготувати для мене кілька шкур справжніх старих тигрів, коли ми повертатимемося через Йєн Чау до Ханоя.

— А тепер я міг би, — посміхнувся він, — дати вам тільки живе ведмежа…

— Ведмежа? — зацікавився я. — Де воно?

Звіра привів на ремінці його власник. Він упіймав його на своєму кукурудзяному полі, куди малюк з матір’ю-ведмедицею заблукав уранці, щоб поїсти кукурудзи. Ведмедицю застрелили, а малюка легко наздогнали і схопили