Читати книгу - "Червоний диявол"

так і беркицьнувся на землю, жах, що охопив його, скам’янив коротенькі ніжки, і пан Лой покотився під ноги своїх вартових. Двоє з них спотикнулися об огрядне тіло пана хорунжого і впали зверху, інші заплутались у купі та простяглися тут же. Важка дубова лава, позбувшись тягаря, високо здійнялася в повітря і з гуркотом полетіла на розпластаних людей.

Червона постать безперешкодно пройшла під баштовими склепіннями і вступила на замковий двір.

У замку все вже було тихо і спокійно. З внутрішнього боку стіни тягнувся ряд прибудов; біля кожної городні особлива комора, куди на випадок облоги городяни, що її будували, мали право ховати свої пожитки.

Це було зовсім окреме маленьке містечко. Направо і наліво тягнулися конюшні та склади зброї і пороху. Мартин трохи знав пана воєводу і часто бував у замку, тож йому нескладно було відшукати дорогу до воєводського будинку. Все ще не спускаючи з голови червоного каптура, він рушив уперед. От він проминув довгий сарай — шопу, де стояли діла[41]; от лазні[42], кліті, пекарні; Мартин і їх проминув та вийшов на саму середину замкової площі. Тут у великому безладі тіснилися численні маленькі десятинні будиночки. Ось направо здіймається славний кам’яний дім Печерського монастиря, а недалеко від нього дім багатих зем’ян Горностаїв; от і знайомі церкви із зеленими куполами та золотими хрестами зверху, а онде, в кінці замку, майже біля самої Драбської брами{14}, видніється шпиль костьолу. Нарешті Мартин зупинився перед найбільшим і найбагатшим домом, домом пана підвоєводія київського.

Посередині дому висувався просторий і високий ґанок. Дім був білим, кам’яним, із червоним черепичним дахом. Великі вікна була закриті розмальованими віконницями, але з-під двох із них сміливо та зухвало виглядали яскраві смужки світла, начебто сповіщаючи усім перехожим, що в цьому вишньому городі кінчається влада війта. Мартин вийшов на ґанок і, вступивши в сіни, повернув наліво. Двері не були зачиненими; Мартин обережно відкрив їх і зайшов до світлиці.

У світлиці було темно, тільки із прочинених дверей, які вели до сусідньої кімнати, широкою смугою падало світло. Мимохідь Мартин помітив багату обставу і дорогі килими. Мартин поспіхом пішов далі та нерішуче зупинився на порозі. Пан воєвода не помітив його. Він сидів за великим столом, покритим темним килимом, у високому шкіряному кріслі. На столі в незграбних мідних шандалах горіли жовті воскові свічки і освітлювали велику пожовклу книгу, розкриту перед воєводою, та його нахилене обличчя. У волоссі воєводи, по-модному закучерявленому і напарфумованому, просвічувала сивина, старанно зафарбовувана його перукарем; на жовтих в’ялих щоках лежав шар ніжного рум’янцю; вуса були нафабрені, підкручені та підмальовані. Взагалі все обличчя воєводи доволі жалюгідно поєднувало вицвілу, зношену старість і ніжні юнацькі кольори. На його пухкому, пещеному тілі красувався оксамитний домашній каптанчик на дорогому хутрі, ноги тонули у ведмежій шкурі. Пан воєвода так сильно захопився своїм читанням, що зовсім не почув шуму, спричиненого приходом Мартина. Та й було чим захопитися! Попри сиві пасма, що пробивалися серед підфарбованих кучерів воєводи, серце його нізащо не хотіло схолонути, а оскільки пан воєвода вдруге овдовів, то йому захотілося і втретє випробувати сімейне щастя. Тут послужливий амур, як на зло, підсунув перед його гаснучі очі молоду вдовичку, пишну, мов стигла вишня, — княгиню Крашковську. «Усе б гаразд і княгиня без великих зусиль була вельми прихильною, якби ж не особлива старість, що так і повисла отут на карку, — ляснув себе воєвода по потилиці. — Ех, якби хоч десяток із плечей! Не хизувалась би вона! Сама би повзала біля підвоєводських ніг!»

Але на всякий замок знайдеться відмичка. Так і тепер перед паном воєводою лежала не проста книга, а підручник чародійства, у якому зібрані були всі замови, каміння та трави, якими можна було і зачарувати, і приворожити, і головне, чого й шукав пан підвоєводій київський, молодість повернути. Цю книгу пан підвоєвода за велику ціну купив у приїжджого московського чародія і тепер упивався нею в нічній тиші.

«Приворот зілля: кукос, одоєн, — читав він, — хто тебе не любить, то дай пити, не зможе від тебе до смерті відстати…» Не те, не те! — перегорнув воєвода жовтий тяжкий аркуш. — «Орловий камінь, — Бог йому дав такі дивні угіддя, що незналим людям неможливо і віри пійняти». Добре і цей камінь роздобути, та тільки це все ще не те, — і пан воєвода жадібно читав далі. — : «Трава ізлюдин, хто цюю траву їсть, і той живучи ніякої скорбі ні тілу, ні духу не уздрить! Та ні, не те. От, от воно, — майже скрикнув воєвода, схиляючись над книгою, — «ріг єдинорога, хто при собі ріг такий іміє…» Раптом короткий кашель, що залунав на порозі, перебив думки підвоєводи. Він оглянувся і скрикнув: на порозі стояв Мартин у червоному, як жар, плащі.

— Хто ти? Чого тобі? — скрикнув пан підвоєвода, підіймаючи і притримуючись тремтячою рукою за спинку крісла.

— Даруйте, вельможний пане, не тривожтесь: це я, майстер із цеху золотарів, Мартин Славута.

Але пан підвоєводій ще не зовсім довіряв очам і вухам.

— Звідки ж це ти такою пізньою порою? — насилу промовив він, мимоволі згадуючи розповіді про червоного диявола, які перелякали весь гарнізон.

— Щойно прибув із закордону, хотів вам, пане княже, зі свого рукомесла маленький подаруночок піднести, — низько поклонився Мартин і, вийнявши цінну оксамитну скриньку, розкрив її і поставив перед підвоєводою.

— Ху ти, ну й краса ж! — скрикнув той, забувши всі перестороги перед чудом краси, яке перед ним відкрилося.

На червоному оксамиті лежало золоте кольє, таке гарне і розкішне, якого пан підвоєводій ніколи не бачив. Все кольє складалося із невеликих, майстерно зроблених золотих пластинок у формі гербів, посеред кожної блищав діамант, а ще від кожного герба на тонкому золотому ланцюжку спускалася велика перлина.

— Ху ти, ну й краса ж! — із новим захватом повторив пан воєвода, відхиляючись від скриньки і підносячи її до свічок.

Каміння засяяло зеленими та червоними вогнями. І перед очима пана підвоєводія постала пишна шийка пані Крашковської, чорні, мов смола, кучерики, що вилися на рожевій потилиці… О, що то була б за дивна картина побачити це кольє на її пишних грудях!

Пан підвоєводій навіть очі примружив, губа його