Читати книгу - "Корсетна майстерня пані Марії"

— О сьомій вечора ми з Вікторією Андріївною чекаємо вас у себе…

— Дуже вам вдячні, Олександре Олександровичу! Обов’язково прийдемо! — І, радісно усміхаючись та кланяючись, Кулябко вийшов з кабінету.

Взявши з масивного сейфа теку зі справами, Спиридович спробував себе примусити трохи попрацювати. Та не міг — думав про підпільну друкарню.

В господі гласного міської думи, власника тютюнової фабрики «Дуб і К°» прокидаються рано. Сам хазяїн, купець першої гільдії Аристарх Прокопович Дуб, кожного ранку одягає парусиновий костюм і виходить у сад поливати квіти. Якось в пориві відвертості він признався своєму давньому приятелеві, пану Добриніну:

— Поливати квіти люблю не менше, ніж рахувати гроші. Для інших квіти прикраса, а для мене особисто — живі істоти…

Після легкого сніданку виходив на другий поверх до свого робочого кабінету, брав коричневого портфеля — подарунок від пана Добриніна на день народження — і виїздив на фабрику.

Та сьогодні Аристарх Прокопович не дотримав свого розпорядку — прокинувся на півгодини пізніше і затривожився. Щоб не розбудити дружину, ступив у капці, взяв одяг і навшпиньках вийшов зі спальні. Коли голився, угледів на носі червонуватий прищик. «Не доведи господи, — забідкався Аристарх Прокопович, — за день визріє в куряче яйце! На люди не вийдеш!.. А чи не від зловживання тютюном ось ця напасть? Казали ж мені, що надмірне нюхання того проклятого зілля до добра не доведе. Не послухав поради, сміявся, а воно бач… І як тут в біса відмовишся від приємної насолоди нюхнути зайвий раз. Хіба що набратись рішучості і встановити певну норму… не більше трьох разів на день».

Та тільки-но в пам’яті спливла вчорашня вигідно проведена торгова операція — ні душевної тривоги, ні прищика на носі наче й не було. Аристарх Прокопович збув провіантській конторі сто п’ятдесят ящиків прілого тютюну за тисячу карбованців. Але ж і попотіти довелося — біленьку[10] начальнику контори сунув, та й на могорич не менше пішло, аж поки йому ту тисячу заплатили.

Аристарх Прокопович, мугикаючи мотив якоїсь пісеньки, відімкнув масивний сейф і з полегшенням зітхнув — коричневий портфель стояв на місці. Повідмикав замки портфеля, висипав на стіл гроші. Слинячи пальці, заходився рахувати.

У двері постукали — Аристарх Прокопович жбурнув гроші в портфель і вчепився в нього обома руками. Тремтячи всім тілом, закляк біля столу і дивився на двері, ніби перед ним ось-ось мали стати злодії, щоб видерти портфель з грішми. Але в кабінет заглянула служниця й сказала, що пан хазяїн можуть іти снідати.

Їсти не хотілося. На відсутність апетиту він не скаржився. Просто сьогодні багато важливих справ треба вирішити. Отож і думав про них.

Не торкнувшись їжі, подибав до спальні.

— Арику, ти й сьогодні мене саму залишаєш? — сонним голосом промурмотіла дружина.

— Служба, голубонько, — цмокнув її в щоку. — Заїду на фабрику, а потім в думу треба, — про гроші, які віз до банку, промовчав, бо свої купецькі справи тримав у таємниці. — Сам Іван Миколайович запрошує! — проказав він голосно, щоб почула служниця, яка саме прибирала в коридорі.

— О-о-о, Іван Миколайович!

— Так, так, моя ластівко! — Аристарх Прокопович став ураз серйозним, ще раз цмокнув дружину і з почуттям власної гідності вийшов із спальні.

А невдовзі наказав кучерові їхати до Андріївської церкви, парафіянином якої був уже багато років. Треба ж подякувати богові за вдало проведену торговельну операцію та й святим отцям дещицю пожертвувати на потреби церкви.

Після молитви та роздачі милостині сів у бричку і ліниво махнув рукою в напрямі Думської площі. Він був у доброму настрої.

Далеко пішов Іван Миколайович, а от він, Аристарх Прокопович, як був купцем середньої руки, так і лишився ким. А починали ЛІ разом. Сім років минуло відтоді. Добрячі гроші нажили, скуповуючи та перепродуючи землі. Навіщо минуле ворушити? Правда, дехто подейкував, що то Дуб і Дьяков безбожною спекуляцією займалися, але вони робили своє діло. А пізніше на ті гроші Дуб тютюнову фабрику на Подолі побудував, а на Глибочицькій добротний двоповерховий будинок з великою садибою купив, ще й про чорний день кілька тисяч, приберіг. Не гнався за більшим і сміявся з Дьякова, який кинувся гарячково скуповувати по всьому місту будинки. А той тільки зуби скалив на його слова і потихеньку завойовував дружбу господарів міста, а згодом і впливом почав користуватися серед них. Це й дало змогу людині з вельми обмеженим кругозором й слабенькими знаннями зробити кар’єру. Спершу Аристарх Прокопович навіть подумав, що новий голова міської думи викине його, колишнього приятеля й компаньйона, зі своєї пам’яті. Бо хто він для господаря міста тепер — купець першої гільдії, приватна особа, не більше.

А коли при випадковій зустрічі й кивне, то зробить це просто із пошани до старої дружби. Та він помилився: Дьяков не забув про нього, навіть наблизив до себе, домігся, щоб його вибрали гласним міської думи.

І все-таки Аристарх Прокопович відчував зневагу до Дьякова. Це він, Дуб, купець першої гільдії, повинен бути на тій височині, на якій нині Дьяков, — слабий від природи та й розумом вельми не наділений… А чи не заздрощі все це? Який же він слабак, коли підкови може гнути! Та й не зовсім дурний, навпаки, до наук здібний — недаремне й університет святого Володимира закінчив! Коли щиросердно, як на сповіді, то Іван Миколайович не забув про нього, залишився вірним давній дружбі. Це ж завдяки йому купчина середньої руки став своєю людиною в товаристві багатих і впливових громадян міста, користувався серед них повагою… Аристарх Прокопович враз випрямляється на сидінні: кругле лице з двійним підборіддям, погляд невеликих оченят з гострими проникливими зіницями і вся його постава хвалькувато набундючуються. Хай всі дивляться, що їде гласний міської думи, близький приятель самого Дьякова!.. Він добився свого, завоював собі високе становище