Читати книгу - "Очікування шторму"

Багаття, що згасає, полишає тепло і світло. Люди в шинелях теж були схожими на такі багаття. Їх полишали тепло батьківських, родинних почуттів, світло любові до матері й жінки. Вони були здатні тільки руйнувати. Але боротьба в ім'я цього не має сенсу. Це було зрозуміло, це було очевидно. Але очевидно було й інше: життя на землі можливе лише в тому разі, якщо в боротьбі категорій руйнування і творення гору отримує останнє.

Капітан Долинський навіть під тортурами не став би стверджувати, що багнети червоних несуть Росії творення, але і будь-якому своєму начальникові, нехай найвищому, він не побоявся б сказати: навесні двадцятого року білі армії уособлювали винятково сили руйнування, сили пітьми, а не світла.

Капітан працював у контррозвідці. І знав дуже багато…

Долинський не був релігійною людиною. Він вірив і не вірив у бога. Але глибоко вірив у долю, у визначення вищих сил. Ніщо не взялося із порожнечі, ніщо не виникає само по собі. На все е веління: на життя і смерть, блаженство і муки. Горить будинок, гине маля, збагачується негідник — таке веління.

Зрозуміло, у Долинському філософія ця до пори до часу не була настільки оголена, препарована. Її заслоняла досить-таки міцна стіна щоденних турбот, що вимагали віддачі нервової і фізичної, поєднаних часом із небезпекою для життя. Лише цинічна прямота графині змусила Долинського подивитися на себе ніби збоку. Спитати: чи є бог у тобі самому, Валерію Казимировичу?

Подумавши так, він посміхнувся. Відповідь народжувалася з рядків усе того ж ненаписаного роману. Рядків пишномовних і, здається, несерйозних:

«Бога у ньому не було. Був страх перед часом. Хтозна, можливо, час і той самий бог, якого століттями марне шукають люди.

Час відмовив у майбутньому. Він вимагав боротьби й крові…»

«Пророка з мене не вийде», — зрозумів Долинський. І гірко посміхнувся…

Повернувшись, він там не застав свою молоду господиню. Довго лежав на кушетці, слухаючи воркування голубів. Потім непомітно заснув.

Проснувся він, коли вже було темно. Щоправда, за вікном світив невидимий з кімнати місяць. І сад білий-білий, здавалося, заповнював собою усю землю. Деякий час Долинський милувався ним. Потім увімкнув електрику. І вирішив поголитися. Теплої води, зрозуміло, пе було. Капітан запалив спиртівку. Полум'я над нею було фіолетове, майже прозоре. Долинський милувався ним, наче квіткою.

Почулися кроки. Валерій Казимирович зрозумів, що господиня повернулася не сама. Щоправда, він не чув її голосу і не бачив її. Але кроки були впевнені, хоча, можливо, і дещо метушливі.

Долинський вирішив не виходити, щоб не привертати до себе зайвої уваги, тим більше, що вода в колбі вже закипала.

— Валерію Казимировичу! — молода господиня зовсім нечутно відчинила двері. Розмовляла посміхаючись, відверто грала очима. — Ви працюєте в госпіталі. У вас великі зв'язки. Допоможіть мені евакуюватися.

— Вам дуже самотньо, Клавдіє Іванівно?

— Так.

— А ваші гості?

— Вони пішли.

— Вони приходили у справах?

Він розглядав її чіпко і пильно.

— Так. — Вона збентежено опустила очі. Сказала сумно: — Для того, щоб жити, мені доводиться продавати речі, які дістались у спадщину.

— Це завжди дуже сумно, — погодився він. І раптом запропонував: — А чи не розпити нам пляшечку коньяку? Лені французи подарували пляшку справжнього «Камю».

— Ніколи не чула про такий, — призналася Клав дія Іванівна.

— Усе пізнається з часом, — широко посміхнувся Долинський, жестом запрошуючи хазяйку сісти на диван.

— Професіонал не сушив би собі голови над цим, — зітхнув Каїров.

— Чи багато ми ризикуємо? — спитав Уборевич.

— Перепілку я ніколи не бачив у вічі. Я дуже вірю рекомендації Матвія. Але він ні дідька не розуміє у розвідці.

— Він досвідчений підпільник, — заперечив Уборевич. — Хіба підпілля — не школа?

— Якоюсь мірою… — розвів руками Каїров. — Але ж для дівчини достатньо однієї помилки. І вони… Та що пояснювати, Ієроніме Петровичу, сам знаєш, як працює контррозвідка білих!

— Помилки може і не статися. У цій справі чим простіше, тим краще, Мірзо Івановичу. А затія з поштовими голубами через свою наївність забезпечує майже легальний зв'язок.

— Чи вкоріниться вона?

— Чому сумніви?

— Усе з тієї ж причини. Ніколи не бачив людини.

— Фотографія перед тобою.

— Красуня. Але ж більше нічого не скажеш. А факти — проти неї. Три тижні мешкала з Долинським під одним дахом і думала, що він лікар. Зв'язківця мого, Кравця, мало не застрелила.

— Фактів можна набрати на кожного. В тому числі й на тебе, Мірзо Івановичу… Ти глибше дивися. Чи є сумніви щодо її вірності нашій справі, щодо її партійної переконаності?

— Ні! — твердо сказав Каїров. — З цього питання я глибоко Матвієві вірю.

— Розмова про кандидатуру Перепілки вичерпана. Що ж турбує?

— Маю кілька запасних варіантів на той випадок, якщо Долинський спробує ухилитися від сприяння Перепілці.

— Залиште про запас варіант, що передбачає негайну його ліквідацію.

— Зрозумів.

Була глибока ніч. Товсті бежеві штори заслоняли вікна у кабінеті командарма. Карта з великою синьою плямою Чорного моря висіла на дерев'яних рейках, прибитих до стіни, обклеєної срібно-рожевими шпалерами. Уборевич підвівся з-за столу, хвилин зо дві мовчки і неквапно ходив по кімнаті.