Читати книгу - "Зоряні крила"

Мембрана коротко дзенькнула — співбесідник повісив трубку. Юрій поклав свою і схопився на ноги. Він підійшов до великого сонячного вікна і хвилину стояв, дивлячись на аеродром. Це була зовсім незвичайна споруда. Усю величезну площу вже, видно, давно заасфальтували. Кімната була на другому поверсі, і Юрій міг бачити весь аеродром до кінця. Величезне сіре асфальтоване поле нагадувало справжню пустелю — жодна крапка не ворушилася на ній.

Юрій одвернувся від вікна і оглянув кімнату. Вона нагадувала номер звичайного готелю. Юрій розкрив двері — в другій кімнаті стояв письмовий стіл і велика шафа з книжками. Очевидно, це мусило правити за його кабінет.

За другими дверима була ванна. Там виднілися рушники і волохатий купальний халат. Мило, зубна паста, щітка — все було приготовано заздалегідь.

Юрій усміхнувся, подумавши про те, що Дорнові, мабуть, дуже хочеться задобрити його, коли навіть на саме житло витрачено стільки уваги.

«Тим краще, — подумав Юрій, — хай витрачають на мене силу, увагу і гроші, чорта з два вони доб'ються від мене чогось».

Він знову повернувся до ванни і за хвилину вже стояв під довгими дзвінкими струменями холодного душу. Вода лоскотала і колола його велике сильне тіло, він одхилявся, ловлячи ротом неслухняні струмки срібної води.

З ванни він вийшов у доброму настрої, але за вікном знову побачив пустелю аеродрому, і на серці стало тоскно. Хороший настрій зник, тільки приємна свіжість залишилася в усьому тілі.

Він швидко вдягся і глянув на себе в дзеркало. Костюм сидів на ньому мішкувато, але Юрія це мало турбувало. Костюм, очевидно, привезли з магазина готового одягу.

В їдальні на нього вже чекали. Сухий, високий Дорн показував Яринці і Волоху альбом репродукцій Міланського музею.

Яринка не знала, як вона мусить триматися. Слід розглядати ці картинки чи, за прикладом Волоха, підкреслено демонстративно дивитися за вікно.

Юрій зайшов, спокійно привітався і не міг не всміхнутися, побачивши розгублене обличчя Яринки.

Юрій тримав себе так, ніби був знайомий з Дорном вже багато років. Це йому коштувало дуже багатьох зусиль, але додержання миру, очевидно, в даний час було найкращою політикою.

— Прошу до столу, — запросив Дорн, коли привітання закінчилися.

Накритий стіл стояв посередині великої кімнати. Складені серветки височіли, як маленькі білі піраміди. Краплі вологи осідали на стінках сифона з водою. Зелене листя салату було ніжним і пружним. Масло виглядало з-під нього, як прозорий бурштин.

Коли вони посідали, двері в кімнату розкрилися, пропускаючи ще одного гостя. Високий, трохи сутулий старик з довгою, ретельно розчесаною бородою став на порозі дверей. У нього були блакитні, молоді очі. Вони ніяк не гармонували з величною сивиною його патріаршої бороди.

— О, сьогодні велике товариство! — сказав він німецькою мовою і відрекомендувався: — Адольф Шторре.

Він мить мовчки дивився на обличчя Крайнєва, потім рішуче сів на свого стільця і взявся до їжі.

Після хвилинної мовчанки заговорив Дорн.

— У нас, панове, може бути дуже багато незгод, — сказав він, — більше того, у нас можуть бути всякі непорозуміння і навіть сварки, але я дуже прошу вас, сідаючи за стіл, залишати всі справи в кабінетах, лабораторіях і вітальні. Жодного слова про справи за столом.

Ніхто не відповів йому. Волох накладав на тарілку сріблясті, немов металеві, шматочки оселедця і був цілком зайнятий цією справою. Крайнєв мазав дірчастий шматочок французької булки маслом і, здавалося, ні про що інше думати не міг.

Яринка просто не слухала. Один тільки професор Шторре попросив перекласти слова, сказані російською мовою. Дорн переклав, професор схвально похитав головою.

Тиша тепер порушувалася тільки брязкотом виделок і ножів.

Потім навстіж розчинилися двері, і дочка Дорна, панна Мей Дорн, зайшла в їдальню.

У неї було чорне, смоляне, гладко зачесане волосся. Білий проділ розділяв її зачіску на дві абсолютно точні половини. Невисокий лоб підпирали густі, чорні, випещені брови. Великі очі дивилися з-під чорних брів спокійно і сонно. Було щось дивне в цих очах — вони ніби були затягнуті сизуватою плівкою. Це робило їх дивно нерухомими. Коли на очі падав сонячний промінь, вони нагадували прозорий і важкий, жовтувато-сизий олеонафт.

Коротким нервовим рухом язика вона щохвилини облизувала нафарбовані губи. Вони були випнуті трохи наперед і здавалися припухлими. Важке підборіддя доповнювало це невиразне обличчя.

У неї була неприємна, дивна усмішка. Вона з'являлася на вустах дівчини цілком несподівано і незалежно від теми розмови.

Такою була єдина дочка барона Дорна.

Вона підійшла до столу і не поспішаючи оглянула всіх присутніх. Очі її на хвилиночку довше затрималися на обличчі Крайнєва, Дорн відрекомендував її незнайомим. З професором Шторре вона віталася запросто.

Тільки-но вона зайшла, Юрій витер серветкою губи і встав з-за столу. Волох підвівся слідом за ним. Дорн стежив за ними трохи здивовано.

— Коли ви дозволите, — глузливо усміхаючись, сказав Крайнєв, — ми з товаришем Волохом підемо оглянути нашу тюрму.

— Ви цікавитесь лабораторіями?

— О ні, — розсміявся Юрій, — ми хочемо подивитися, чи не можна звідсіля якось втекти.

— О, прошу, прошу, — усміхнувся Дорн. — У мене буде до вас тільки одне прохання: зайдіть, будь ласка, по дорозі до хімічної лабораторії.

Юрій і Волох вийшли. Двері з грюкотом зачинилися за ними. Сніданок продовжувався у цілковитій мовчанці. Тишу несподівано обірвала Яринка.

— Скажіть, будь ласка, — звернулася вона німецькою мовою до сивого професора, — Вальтер Шторре не був вашим родичем?

Склянка з молоком застигла в руці Дорна. Він зблід, і обличчя його стало нерухомим.

Професор Шторре стрепенувся, як від удару. Вогник блиснув у