Читати книгу - "Язиката Хвеська"

кабінеті, який, звісно, не був членом «жіночого клубу», отже сумлінно страждав за своїм комп'ютером, не витримав. Насправді йому, чоловікові, було комфортніше, коли жінки не ляпали язиками в нього над головою, а тренували їх біля жіночого туалету. І якби ще телефон не розривався, було б зовсім добре. Отже, коли Ірина трубка ожила в четвертий раз, чоловік роздратовано визирнув з кабінету і прокричав на весь коридор:

— Бойко! Ірина! Тут мобілка волає!

— Саш, принеси сюди! — почулося у відповідь.

— Ще чого, — пробурчав той, кого назвали Сашею.

Тоді повернувся, взяв телефон і підніс його Ірині.

Саме простягав руку, коли мобільник озвався в п'ятий раз.

— Ірочко, це сусідка ваша. Яка під вами, — почула вона в трубці переляканий голос. — Тут таке було… Ірочко, вам додому зараз треба.

Нічого не пояснивши, на тому боці поклали трубку. Ірина якійсь час дивилася на телефон, тоді обвела дивним поглядом приятельок.

— Що там таке? — поцікавилася одна.

— Поки не знаю, — чесно відповіла Ірина.

— Я, мабуть, чогось не знаю, — промовив Шалига, відступив від Максима на крок, через плече запитав Середу: — Клієнт у нас судимий раніше?

— Здається, ні, — почулося у відповідь. — Тільки це недовго виправити.

— Так судимий чи ні? — тепер питання адресувалося полоненому.

— Вам же сказали, начальнику…, — почав Бойко.

— О! — Шалига багатозначно підніс пальця догори. — Оце ось твоє — «начальнику». Чесні громадяни так до міліції не звертаються.

— А я в кіно чув, — пояснив Максим. — Ми ж тут, як я розумію, кіно якесь знімаємо?

Шалига зітхнув, ніби мав справу з дитиною, якій дуже важко пояснити, чому вночі стає темно, і ця темрява не може настати серед білого дня.

— Не знаю про кіно. Але поки що, синку, ти тут нам цирк на дроті влаштовуєш. Ти, щеня, або не до кінця все зрозумів, або дурніший, ніж я думав! — він нахилився до полоненого, сперся руками об коліна. — З тобою тут не граються, понятно? І наручники з батареєю — тільки початок. Хочеш знати, що далі буде?

— Хочу, — відповівши так, Бойко зовсім не брехав.

— То слухай, — Шалига намагався говорити спокійно, навіть буденно, ніби подібні діяння для нього та капітана Середи — сірі будні. — Я хоч і не поважаю з деяких пір вашого брата журналіста, проте зовсім не хочу ось так прямо виставляти всіх твоїх колег брехунами. До чого я веду? А ось до чого: зараз я тобі підтверджу: те, що пишуть у газетах та показують по телевізору про недозволені методи дізнання в міліції — чиста правда. Навіть більше тобюі скажу: в тебе є унікальна нагода дізнатися, наскільки відверто і чесно твої колеги розповідають обуреній громадськості про садизм у міліцейський кабінетах. Спочатку, Бойко, ми з тобою пограємося в слоника. Слоник, ау, де ти там?

Шалига розпрямився і повернувся до Середи. Той кивнув і театральним жестом вийняв звідкісь з-під столу протигаз, показує його Бойку. Шалига потер руки і підійшов до капітана. Бойко не спускав із нього очей.

«Лякають, а мені не страшно», — повторював він про себе цю фразу, наче мантру. І розумів: зараз він обдурює сам себе.

Аби відпроситися, Ірині Бойко не довелося, як у більшості випадків, обдурювати шефа, вигадуючи якісь неймовірні причини.

Вона чесно призналася: подзвонила сусідка, сказала — вдома проблеми, які — сама не знаю. Отримавши «добро», ракетою вилетіла з офісу, зловила перше-ліпше таксі і вже за двадцять хвилин була вдома.

Побачивши зірвані з петель двері, лиш прихилені до дверної пройми, і сусідку, котра чесно охороняла потрощену квартиру, Ірина навіть не знайшла в собі сили перелякатися по-справжньому. Якби в хаті було справді щось цінне, заради чого вартувало ось так брати її штурмом, тоді так, тоді є від чого впадати у відчай. Та жінка правда не розуміла, для чого і кому все це треба. Тому, відхиливши двері, обережно зазирнула в середину власної квартири, потім наважилася зайти.

Цікава сусідка тьотя Поля на правах помічниці посунула слідом.

Зовсім трошки часу знадобилося Ірині, аби переконатися — тайфун не зачепив ані зали, ані спальні. Прйшовся він лише по кухні, залишився після себе перекинутий стіл, розбиту чашку та поламану табуретку. Значить, єдина цінність, заради якої хтось озброєні люди вірвалися в їхнє житло — це її чоловік Максим.

Переконавшись, що хатній телефонний апарат цілий, Іра під пильним наглядом сусідки набрала потрібний номер.

— Алло, міліція? Нашу квартиру пограбували… Ну, намагалися пограбувати, — сказала вона в трубку.

— Намагалися чи пограбували? — діловито запитав чоловічий голос.

— Яка різниця? Напад відбувся, двері потрощені, факт порушення є. Все одно міліцію викликати треба.

— Треба, — поголдився невидимий співбесідник. — Зараз приїде міліція, адреса у вас яка.

Іра продиктувала черговому їхню домашню адресу. Те, що вона почула за мить, не вкладалося в жодні логічні рамки.

— Нічого страшного у вас там не сталося.

— Е-е-е, тобто, як це…

— Отак це! Все у вас в порядку, не морочте голову. Бо дивіться, громадянко, за ложнийй виклик і вас ще притягнемо, мало не буде.

Коли Іра вийшла зі ступору і спробувала щось сказати, у вухо їй вже гули короткі гудки.

— Так не буває, — сказала вона, дивлячись на себе в дзеркало вбудованої шафи для одягу. — Так не буває. Не робиться ж так…

— Робиться це так, — Шалига продовжував свій лікнеп. — Спочатку ми уявляємо себе на уроці цивільної оборони. Умовний противник застосував газову атаку. Дана команда: «Гази!». Середа, для кого дана команда?

Середа швидко і вправно натягнув на голову протигаз.

Шалига любовно, з якоюсь особливою ніжністю провів долонею правиці по гладенькій гумі на його голові. Не стримавшись, відтягнув середнім пальцем лівої середнього пальця правої і влупив по обтягнутій гумою маківці лункого репана.

— Потім, Бойко, отак береться шланг і отак перетискається.

Ліва рука справді взялася за гофрований шланг, переламала гофровану гуму навпіл, сильно стисла заламане місце.

— Дихати клієнт не може, — сказав він, киваючи на Середу.

Той справді дуже швидко почав смикати головою, махати руками, та Шалига не поспішав припиняти демонстрацію.

— У кращому випадку клієнт за якійсь час втрачає свідомість. У гіршому — починає туди блювати.

Глянувши на Середу, який уже смикав його за руку, Шалига відпустив шланг. Капітан відразу закашлявся, стягнув «слоника» з голови, почав швидко і хрипко дихати.

— Ось так, Бойко, повторюється кілька разів. Поки затриманий не признається. Або поки не набридне хазяїну слоника. Слоників у нас викликають, якщо треба знайти винних, скажімо, в убивстві принцеси Діани.

— І багатьох розкололи? — обережно поцікавився Максим зі свого місця.

— Поки що десятеро осіб призналося